"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Нечиста сила.
В очах Кандзюби була така впевненiсть i такий жах, що Андрiя мороз
обняв.
- Нiхто, тiльки нечиста сила. До гуральнi пiд'┐здили пiдводи i
вiд'┐здили повнi залiза, цегли, обсмалених балок.
- Розберiм все, зрiвняймо з землею,говорили один одному люди, але вже
оглядались, якiсь непевнi, i в занесених пугах над кiньми, i в поспiшнiм
гуркотаннi колiс чулась тривога.
Пiд вечiр по селу розiйшлося, що йдуть козаки. Хто пустив поголоску,
звiдки вона узялась, нiхто добре не знав. Оповiдали тiльки, що будуть
трусити, а в кого знайдуть - той не мине розстрiлу.
Видимо, це справа панича Льольо. Пустили живим, а тепер людям бiда.
Треба було зразу забити, а тодi вже палити. Та пiзно. Ради нема.
- Що дiять? Як рятуватись?
Лихо так зненацька пiдкралось i так несподiвано впало, що нiхто навiть
не важився думать, чим запобiгти. Звiстку приймали, як сподiване щось, як
щось неминуче, як по хоробi смерть.
Деякi, правда, мали надiю обрятуватись. Вони нишком скидали в став
забрате залiзо, або ховали в землю, що в кого лишилось. Та хiба се поможе?
Хiба, як що до чого, не викажуть люди?
Проте нiч минула спокiйно, а ясний холодний день i зовсiм заспоко┐в
село.
Хтось вигадав, видко. За що б мали карати, коли навкруги було те саме.
Скрiзь попалили i розбили панiв, бо таке право настало.
Минало з полудня, а в селi тихо, нема нiчого. Прокiп хазяйнував на
панськiм полi, орав на зяб, кiнчав пiзню сiвбу. Робота iшла сво║ю чергою -
пан не вертався одбирать землю, панич Льольо теж, видко, не мав охоти
дивитись на пожарище. Скрiзь було спокiйно i поголоски гасли. Нiхто ┐м
бiльше не вiрив.
Минула i друга нiч. Тi, що повкидали у став добро, тепер жалкували.
Однак новина впала, як грiм з ясного неба. Тепер вже напевно. Олекса
Безик ┐здив в мiстечко, але з дороги вернувся. В село Тернiвку прибуло
вiйсько. Зiгнали людей, кого пострiляли, кого порубали, iнших забрали в
город.
Трусять, в'яжуть i б'ють.
- Ждiть i до нас. Тепер неминуче.
Тепер неминуче. Се було ясне.
Панас Кандзюба довго, уперто чухав за вухом.
- То се i нас пострiляють?
Його наляканi очi, повнi нерозумiння, надаремне шукали пiдмоги.
Олекса Безик наче нiчого не знав. Вiн здвигнув плечима.
- Я не палив, менi нiчого не буде.
- Хiба ти з нами не був?
- Я? Борони боже. Я сидiв вдома.
- Отак. Я ж тебе бачив на власнi очi.
- Кого? Мене? Хай тому повилазять, хто мене бачив. Сам пiдпалив, а каже
на других.
- Я пiдпалив? А ти докажеш?
- А докажу.
Винуватих не було. Однi скидали вину на других, а тi на iнших. Виходило