"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Хома не чув утоми. Його руки, наче залiзнi клiщi, крутили мiдянi труби
i чим твердiшi вони були, тим бiльшу розпаляли охоту перемогти. Обдертi, у
ранах, його руки давно обливалися кров'ю, але вiн навiть не помiчав. Знав
тiльки, що мусить розбити i пiдпалити.
Нарештi! Покришки з брязком впали з цистерн, вогонь торкнувся спирту i
легка блакитна хмарка вся поплила над ним. Люди збiглись дивитись. Синявий
вогонь, такий легкий i невинний, що, здавалось, пекти не може, м'яко
згинався i розгинався, наче плавав по спиртi, i тiльки часом високо
здiймалась хвиля з червоним гребнем.
Невдоволений шепiт пройшов по юрмi. Се ж горить спирт! Нiщо iнше, а
спирт! Було досадно. На саму згадку запекло у горлi, розливалось тепло у
грудях. Нащо було палити, не давши навiть покушать. Тепер нi паничевi, нi
людям. Вогонь жере.
Олекса Безик мало не плакав. Невже пропаде?
Вiн хотiв рятувати. Йому прийшло на думку, чи не можна зачерпнути
спiдсподу. Адже горiло лиш зверху. Вiн знайшов корячок i протиснувся крiзь
натовп.
- Куди ти?
Його хотiли спинити.
Але Безик вже розiгнався i сунув руку просто в вогонь.
Син║ полум'я хитнулось, хлюпнуло в чорнi криси цистерни i впало додолу
кiлькома вогняними клубками.
- Ой, братцi, пече! - скрикнув Олекса.
У нього горiв рукав.
Се була спроба, невдатна, правда, але, здавалось, можлива. Вогонь лиш
зверху; пiдсподом чистий, здоровий спирт, треба тiльки дiстати.
Натовп захвилювався.
Тц! тц! скiльки добра загине!.. скiльки горiлки...
У ротi сохло, душа просила хоч закропитись, хоч раз ковтнути, хоч
умочити уста, сухi од смаги. Розбити посуду? Пробити збоку? Дух спирту
лоскотав нiздрi, i спазматичним рухом горло ковтало слину.
Гарячi очi мацали боки цистерни, готовi втягнути в себе, висушить повну
посуду, мiцну, недоступну, накриту вогнем. Юрма навiть затихла од
божевiлля згаги, злита в одно бажання i в одну думку. А перед нею все вище
й повнiше палали чашi, повнi вогню, як жертви невiдомому боговi.
Раптом ззаду почувся крик:
- Розступiться! дайте дорогу!
I не встигли ще розступитись, коли крiзь юрму пролетiло щось мокре, все
у рiдкому болотi, захлюпало всiх i просто кинулось до вогню. На мент
тiльки плигнула перед очима чорна фiгура, пiднята рука i вже простягла
людям шаплик вогню, що курився як серце, тiльки що вирване з грудей.
- Пийте!
Але як пити?
- Лий воду! Дайте води...
Хтось принiс воду i хлюпнув нею в шаплик.
Вогонь притих, зiгнувся, дихнув востанн║ й сконав.
- Ура! горiлка!
Руки здiймались i простягались - тремтячi, напраснi, з одним
непереможним бажанням швидше дiстати, вхопити i одiрвати од чужих уст
тепле противне пiйло.