"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу авторазникли.
Андрiй шукав Хому. - Тепер гуральня. Чу║те, Хомо? гуральня, кажу. Вони останнi вибiгли з дому. Нiч стояла глуха, ще чорнiша по свiтлi. Але сподом вона ворушилась, жила, двигтiла i хвилювалась хвилями чорного люду, невидимим припливом тiл. Тiльки гуральня блищала рядом освiтлених вiкон та тремтiла од руху машин, немов у великих кам'яних грудях, ждучи чогось, тривожно калатало серце. Робочi покинули працю i чорнiли вздовж стiн та бiля дверей. Свiтло з вiкон грало в калюжах разками золотого намиста. Юрма й гуральня стояли напроти себе, немов мiряли сили, немов ще рiшали, хто переможе. Мiж ними раптом з'явилась важка, кострубата постать Хоми. - Чого ждете? Палiть! Вiкна паничевого дому курились димом. Вогонь лiз по завiсах, в'юнкий, веселий, i вже облизував лутки знадвору. Безлиця у пiтьмi юрма здригнулась i пiшла на гуральню. Андрiй бiг попереду. У лiвiй руцi тримав залiзо, а права, без пальцiв, високо здiймалась над головою, наче комусь грозила. Ось апаратна. Тепла, вся завита в залiзнi труби, колеса, машини, наче нутро живота, вона тряслась, як в трясцi, i блискавично мигтiла широким пасом. На мить Андрi║вi нiздрi вхопили знайомий запах олi┐, пари, сухого жару вогняно┐ печi - i перед ним встало його робоче життя, його калiцтво. пальцi, i злiсть туманом пiднялась йому до мозку. Вiн кинувсь на пас i збив одразу. Захитавшись, пас упав з свистом плавким лiнивим рухом, як мертва гадюка. Апаратна востанн║ здригнулась i стала, а махове коло закрутилось в такому шаленому льотi, що, здавалось, пiдхопить з собою й машину. Паровик тепло i важко дихнув, сповнений сили. Чорнi блискучi боки його дратували Андрiя. Йому хотiлось бити сю ситу, гладку скотину, почуть, як застогне, крикне, скона║, вiддасть останн║ дихання. Вiн збив манометр i ударив залiзом по боцi. Потому пустив пару в свисток. I коли паровик скрикнув тим самим криком, яким будив Андрiя мало не цiле життя, криком, що зблизька видававсь гострим i блискучим, як шило, лютiсть одняла у нього пам'ять, свiдомiсть i розумiння. Вiн бив машину що було сили, помагав правою лiвiй руцi, крутив головки гайкам i ламав все, що вдавалось зламати. Забув навiть про небезпеку. Вiн не бачив, що дiялось навкруги, всiх тих свиток, жовтих кожушкiв, борiд i волосся, злiплених потом, гарячих очей, напiвбожевiльних, поранених рук, не чув того кування залiза в залiзо, пекельно┐ кузнi, що все перекувати хотiла в нiщо, що працювала, як невгаваючий дух руйнування, i сповняла луною тисячi звукiв високi стiни гральнi. Хома був всюди. Вiн, здавалось, забув людську мову i лиш, як жужiль од горiння душi, викидав з себе: - Бити! палити!.. Де тiльки з'являлось його обличчя старо┐ баби, глибоко зоране плугом життя, де падав лиш погляд зелених очей, владний i невблаганний, там дух руйнування напружував жили i змiцняв сили в нелюдськi. |
|
|