"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

зникли.
Андрiй шукав Хому.
- Тепер гуральня. Чу║те, Хомо? гуральня, кажу.
Вони останнi вибiгли з дому.
Нiч стояла глуха, ще чорнiша по свiтлi. Але сподом вона ворушилась,
жила, двигтiла i хвилювалась хвилями чорного люду, невидимим припливом
тiл.
Тiльки гуральня блищала рядом освiтлених вiкон та тремтiла од руху
машин, немов у великих кам'яних грудях, ждучи чогось, тривожно калатало
серце.
Робочi покинули працю i чорнiли вздовж стiн та бiля дверей. Свiтло з
вiкон грало в калюжах разками золотого намиста.
Юрма й гуральня стояли напроти себе, немов мiряли сили, немов ще
рiшали, хто переможе.
Мiж ними раптом з'явилась важка, кострубата постать Хоми.
- Чого ждете? Палiть!
Вiкна паничевого дому курились димом. Вогонь лiз по завiсах, в'юнкий,
веселий, i вже облизував лутки знадвору.
Безлиця у пiтьмi юрма здригнулась i пiшла на гуральню. Андрiй бiг
попереду. У лiвiй руцi тримав залiзо, а права, без пальцiв, високо
здiймалась над головою, наче комусь грозила.
Ось апаратна. Тепла, вся завита в залiзнi труби, колеса, машини, наче
нутро живота, вона тряслась, як в трясцi, i блискавично мигтiла широким
пасом. На мить Андрi║вi нiздрi вхопили знайомий запах олi┐, пари, сухого
жару вогняно┐ печi - i перед ним встало його робоче життя, його калiцтво.
Ось як зiйшлися вони - машина i ┐┐ жертва. Андрiй почув на руцi одрiзанi
пальцi, i злiсть туманом пiднялась йому до мозку. Вiн кинувсь на пас i
збив одразу. Захитавшись, пас упав з свистом плавким лiнивим рухом, як
мертва гадюка. Апаратна востанн║ здригнулась i стала, а махове коло
закрутилось в такому шаленому льотi, що, здавалось, пiдхопить з собою й
машину. Паровик тепло i важко дихнув, сповнений сили. Чорнi блискучi боки
його дратували Андрiя. Йому хотiлось бити сю ситу, гладку скотину, почуть,
як застогне, крикне, скона║, вiддасть останн║ дихання. Вiн збив манометр i
ударив залiзом по боцi. Потому пустив пару в свисток. I коли паровик
скрикнув тим самим криком, яким будив Андрiя мало не цiле життя, криком,
що зблизька видававсь гострим i блискучим, як шило, лютiсть одняла у нього
пам'ять, свiдомiсть i розумiння. Вiн бив машину що було сили, помагав
правою лiвiй руцi, крутив головки гайкам i ламав все, що вдавалось
зламати. Забув навiть про небезпеку. Вiн не бачив, що дiялось навкруги,
всiх тих свиток, жовтих кожушкiв, борiд i волосся, злiплених потом,
гарячих очей, напiвбожевiльних, поранених рук, не чув того кування залiза
в залiзо, пекельно┐ кузнi, що все перекувати хотiла в нiщо, що працювала,
як невгаваючий дух руйнування, i сповняла луною тисячi звукiв високi стiни
гральнi.
Хома був всюди. Вiн, здавалось, забув людську мову i лиш, як жужiль од
горiння душi, викидав з себе:
- Бити! палити!..
Де тiльки з'являлось його обличчя старо┐ баби, глибоко зоране плугом
життя, де падав лиш погляд зелених очей, владний i невблаганний, там дух
руйнування напружував жили i змiцняв сили в нелюдськi.