"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

волiк до вiкна, йому помогли другi. Шафа лягла на вiкно, задерла нiжки й
бiлий спiд, хитнулась i щезла. Панас висунувсь у вiкно, щоб чути, як вона
хрясне грудьми об землю.
На подвiр'┐, в осiннiй мряцi, кишiли люди, як гусiнь.
- Чого сто┐те? Йдiть помагати. Тепер нам воля.
Свiтлиця заро┐лась новими людьми, що насилу пробирались через купи
уламкiв. Вони розсипались скрiзь, по всьому домi i кожну кiмнату сповнили
гвалтом. Гупали кiлля i молотки, наче в великiй кузнi, трiщали меблi i
дверi, скреготало залiзо, а скло дзвелiло й дзвенiло безперестанку i
сипалось долi, як грушi з дерева в бурю.
Весь дiм трясся од зойку, кричав на пробi в порожнi отвори вiкон до
чорно┐ мряки, що його оточала.
Одсувались комоди i звiдти викидались тонкi сорочки, такi чуднi i
легкi, наче пушинки, з свистом дерлися рядна, лiтали, мов павутиння,
мережки.
В ковалихи очi горiли, вона трясла гладкими боками, порпалась в купах i
все кричала:
- Не дерiть всього! Лишiть менi...
I здирала з поламаних меблiв шовк жовтий, червоний, блискучий.
Панас Кандзюба бiгав по хатах, як навiжений. З-за пазухи виглядала у
нього тонка жiноча сорочка без рукавiв, а руки обережно тримали i
притискали до грудей коробку з старим iржавим залiзом. Вiн сам не знав,
куди ┐┐ дiти.
Олекса Безик сяв. Вiн врятував од погрому сло┐к з солодким i притулив
до серця, наче дитину.
Хати вже були обдертi, розбитi, переповненi пилом, як димом, що
простягав руки за вiкна на холод. На вiкнах хилитались од вiтру подертi
бiлi завiси, як перебитi гусячi крила. Тiльки лампи та канделябри лишились
цiлими i завзято заливали цiлу ру┐ну свiтом, до нестерпучостi ясним.
Бруднi, наче на лахмiття подертi люди спинились i дивились, що б
знищити ще. Але нiчого не було. Голi стiни конали останнiм диханням
оддертих шпалерIв.
В кутку Хома старанно трощив ще простий кухняний ослончик, брудний, у
помиях, наполовину згнилий.
Андрiй торкнув Хому за плече.
- Ну, а гуральня?
Хома пiдняв на нього безтямнi очi.
- Як бити, то бити все.
I далi трощив недобитий ослончик.
- Годi, покиньте, - кричав Андрiй. - Пора палити.
Хома опритомнiв. Палити? його очi на мить спинились i в них мигнув наче
далекий вiдблиск пожежi.
- Палити? Давай.
Вони склали на купу пiд сходи уламки меблiв, нiжки стiльцiв, шматки
паперу i пiдпалили.
- Тiкайте з дому, горить! - кричав Андрiй.
Люди, як мишi, покидали поко┐ i серед диму скакали по сходах.
Андрiй зняв з канделябра свiчку i пiдпалив завiси. Вогонь охоче полiз
по серпанках, i чорнi отвори вiкон ще глибшими стали в червоних рухливих
рамах. Двi Андрi║вi тiнi заметались на прощання по стiнах i разом з ним