"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автораволiк до вiкна, йому помогли другi. Шафа лягла на вiкно, задерла нiжки й
бiлий спiд, хитнулась i щезла. Панас висунувсь у вiкно, щоб чути, як вона хрясне грудьми об землю. На подвiр'┐, в осiннiй мряцi, кишiли люди, як гусiнь. - Чого сто┐те? Йдiть помагати. Тепер нам воля. Свiтлиця заро┐лась новими людьми, що насилу пробирались через купи уламкiв. Вони розсипались скрiзь, по всьому домi i кожну кiмнату сповнили гвалтом. Гупали кiлля i молотки, наче в великiй кузнi, трiщали меблi i дверi, скреготало залiзо, а скло дзвелiло й дзвенiло безперестанку i сипалось долi, як грушi з дерева в бурю. Весь дiм трясся од зойку, кричав на пробi в порожнi отвори вiкон до чорно┐ мряки, що його оточала. Одсувались комоди i звiдти викидались тонкi сорочки, такi чуднi i легкi, наче пушинки, з свистом дерлися рядна, лiтали, мов павутиння, мережки. В ковалихи очi горiли, вона трясла гладкими боками, порпалась в купах i все кричала: - Не дерiть всього! Лишiть менi... I здирала з поламаних меблiв шовк жовтий, червоний, блискучий. Панас Кандзюба бiгав по хатах, як навiжений. З-за пазухи виглядала у нього тонка жiноча сорочка без рукавiв, а руки обережно тримали i притискали до грудей коробку з старим iржавим залiзом. Вiн сам не знав, куди ┐┐ дiти. Олекса Безик сяв. Вiн врятував од погрому сло┐к з солодким i притулив до серця, наче дитину. простягав руки за вiкна на холод. На вiкнах хилитались од вiтру подертi бiлi завiси, як перебитi гусячi крила. Тiльки лампи та канделябри лишились цiлими i завзято заливали цiлу ру┐ну свiтом, до нестерпучостi ясним. Бруднi, наче на лахмiття подертi люди спинились i дивились, що б знищити ще. Але нiчого не було. Голi стiни конали останнiм диханням оддертих шпалерIв. В кутку Хома старанно трощив ще простий кухняний ослончик, брудний, у помиях, наполовину згнилий. Андрiй торкнув Хому за плече. - Ну, а гуральня? Хома пiдняв на нього безтямнi очi. - Як бити, то бити все. I далi трощив недобитий ослончик. - Годi, покиньте, - кричав Андрiй. - Пора палити. Хома опритомнiв. Палити? його очi на мить спинились i в них мигнув наче далекий вiдблиск пожежi. - Палити? Давай. Вони склали на купу пiд сходи уламки меблiв, нiжки стiльцiв, шматки паперу i пiдпалили. - Тiкайте з дому, горить! - кричав Андрiй. Люди, як мишi, покидали поко┐ i серед диму скакали по сходах. Андрiй зняв з канделябра свiчку i пiдпалив завiси. Вогонь охоче полiз по серпанках, i чорнi отвори вiкон ще глибшими стали в червоних рухливих рамах. Двi Андрi║вi тiнi заметались на прощання по стiнах i разом з ним |
|
|