"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу авторачи тiльки ловлять. Тiло налягало на тiло i ззаду чуло на собi гарячий
вiддих, що гнав наперед. Перед дверима зробився тиск, а знизу все напирали. Дверi були замкненi. Хома бив в них плечем, i в густiй пiтьмi, де не видко було лиця сусiда, глухо гупали плечi, трiщали сухi дошки. Раптом дверi подались, i щось вiйнуло звiдти, як iз безоднi. Люди хитнулись вперед, у чорну пустку. - Постiйте, зараз! - крикнув Хома. Минула хвилина. I сталось чудо, короткий сон, од якого усi послiпли. Електричне свiтло раптом залляло велику свiтлицю, наче махнуло срiбним крилом, i вiдбилось в помостi, в рядi великих дзеркал, в золотi рам. Бiлi серпанки, як хмари на весняному небi, злегка гойдались на вiкнах, зеленi дерева схилялись над шовком меблiв, етажерки з цяцьками блищали, як царськi врата, а триногий рояль, мов чорний казковий звiр, одкрив широку пащу i скалив до свiтла бiлi здоровi зуби. Ся змiна була така раптовна, що схвильована юрма застигла i лиця залляли усi дзеркала, ледве мiстячись в рамах. Але Хома одним махом замазав картину. Вiн вхопив кiл, замахнувсь i спустив на рояль. А-ах!.. Триногий звiр хряснув i дикою гамою струн, од жалiбних до грiзних, ревнув пiд стелю. А високi кiмнати пiдхопили той рик i рознесли по всьому дому. Люди збудились зi сну, ожили, заворушились. Хвиля бухнула через дверi у хату i вдарила в стiни. Тодi раптом впали коли на тихi води дзеркал i бризнули з дзвоном на помiст скалками обличчя, що там мiстились. А дiм все сповнявся новими. Ослiпленi свiтлом, заглушенi дзвоном битого скла, вони налазили з сiней, як оси з гнiзд, i накидались ослiп на все, що Бий все! I накидались на все. Намагались роздерти стiльцi за ноги, а коли не вдавалось, били ними об землю i насiдали грудьми, як на живу iстоту. Мовчки, зцiпивши зуби. Кiлки змiтали скло з етажерок дощем черепкiв, шибки пiд молотками осипалися з вiкон, як з дерева цвiт. П'янiли. Хотiлося чути лиш брязк, стук, трiск, передсмертне хрипiння кожно┐ речi, яка так само тяжко конала, як i жива iстота. Про Льольо забули. А рояль не дававсь Хомi. Чорнi блискучi боки його кололись i западались за кожним махом кiлка, але вiа все ще тримавсь на ногах, тiльки вив дико, як звiр, стiкаючий кров'ю. Потривожений пил, що досi тихо спочивав в меблях, тепер курився димом та крутився в повiтрi, роблячи свiтло жовтим i каламутним. Все злилось в однiм божевiллi. Люди пили його один в одного з очей, з передсмертного жаху скалiчених речей, з крикiв скла i металу, з стогнання струн. Всi тi одламанi нiжки, покрученi спинки, черепки пiд ногами, шматки паперу, пустка ру┐ни - будили ще бiльшу жадобу нищить, ламати, бити, i ноги без тями топтали знищене вже, а руки шукали нового. Андрiй одною рукою ламав галузки живих рослин, розсипав землю з вазонiв. Ага! ти ростеш! i упивався хрустiнням горшкiв пiд каблуками. Хома з перекривленим ротом, весь мокрий, блищав од поту. - Гуляйте, дiти! Прийшов наш день. Панас Кандзюба силкувавсь до натуги пiдняти велику шафу, але не зважив сил. Вона навалилась на нього i придушила. Вiн крутився пiд нею, кректав, |
|
|