"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

чи тiльки ловлять. Тiло налягало на тiло i ззаду чуло на собi гарячий
вiддих, що гнав наперед. Перед дверима зробився тиск, а знизу все
напирали. Дверi були замкненi. Хома бив в них плечем, i в густiй пiтьмi,
де не видко було лиця сусiда, глухо гупали плечi, трiщали сухi дошки.
Раптом дверi подались, i щось вiйнуло звiдти, як iз безоднi. Люди
хитнулись вперед, у чорну пустку.
- Постiйте, зараз! - крикнув Хома.
Минула хвилина.
I сталось чудо, короткий сон, од якого усi послiпли. Електричне свiтло
раптом залляло велику свiтлицю, наче махнуло срiбним крилом, i вiдбилось в
помостi, в рядi великих дзеркал, в золотi рам. Бiлi серпанки, як хмари на
весняному небi, злегка гойдались на вiкнах, зеленi дерева схилялись над
шовком меблiв, етажерки з цяцьками блищали, як царськi врата, а триногий
рояль, мов чорний казковий звiр, одкрив широку пащу i скалив до свiтла
бiлi здоровi зуби. Ся змiна була така раптовна, що схвильована юрма
застигла i лиця залляли усi дзеркала, ледве мiстячись в рамах.
Але Хома одним махом замазав картину.
Вiн вхопив кiл, замахнувсь i спустив на рояль. А-ах!..
Триногий звiр хряснув i дикою гамою струн, од жалiбних до грiзних,
ревнув пiд стелю. А високi кiмнати пiдхопили той рик i рознесли по всьому
дому. Люди збудились зi сну, ожили, заворушились. Хвиля бухнула через
дверi у хату i вдарила в стiни. Тодi раптом впали коли на тихi води
дзеркал i бризнули з дзвоном на помiст скалками обличчя, що там мiстились.
А дiм все сповнявся новими. Ослiпленi свiтлом, заглушенi дзвоном битого
скла, вони налазили з сiней, як оси з гнiзд, i накидались ослiп на все, що
попадало пiд руки.
Бий все!
I накидались на все. Намагались роздерти стiльцi за ноги, а коли не
вдавалось, били ними об землю i насiдали грудьми, як на живу iстоту.
Мовчки, зцiпивши зуби. Кiлки змiтали скло з етажерок дощем черепкiв, шибки
пiд молотками осипалися з вiкон, як з дерева цвiт. П'янiли. Хотiлося чути
лиш брязк, стук, трiск, передсмертне хрипiння кожно┐ речi, яка так само
тяжко конала, як i жива iстота.
Про Льольо забули.
А рояль не дававсь Хомi. Чорнi блискучi боки його кололись i западались
за кожним махом кiлка, але вiа все ще тримавсь на ногах, тiльки вив дико,
як звiр, стiкаючий кров'ю.
Потривожений пил, що досi тихо спочивав в меблях, тепер курився димом
та крутився в повiтрi, роблячи свiтло жовтим i каламутним. Все злилось в
однiм божевiллi. Люди пили його один в одного з очей, з передсмертного
жаху скалiчених речей, з крикiв скла i металу, з стогнання струн. Всi тi
одламанi нiжки, покрученi спинки, черепки пiд ногами, шматки паперу,
пустка ру┐ни - будили ще бiльшу жадобу нищить, ламати, бити, i ноги без
тями топтали знищене вже, а руки шукали нового.
Андрiй одною рукою ламав галузки живих рослин, розсипав землю з
вазонiв. Ага! ти ростеш! i упивався хрустiнням горшкiв пiд каблуками.
Хома з перекривленим ротом, весь мокрий, блищав од поту.
- Гуляйте, дiти! Прийшов наш день.
Панас Кандзюба силкувавсь до натуги пiдняти велику шафу, але не зважив
сил. Вона навалилась на нього i придушила. Вiн крутився пiд нею, кректав,