"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

В середу знали, що се буде в четвер. Хома ходив од хати до хати...
- Як вдарять у дзвони - виходь. Хто не вийде, буду палити.
Вiн був рiшучий; видко було, що вiн не жарту║.
Пiзно свiтилось проти п'ятницi свiтло, як в великодну нiч. Люди мовчки
готували сокири, кiлки, залiзнi лопати. Дитячi очi стежили з печi за
кожним рухом старших.
Часом, коли лопата задзвенiла, зачеплена кимсь, або впав лом, усi
жахались. Що, вже? Серед напруження й тишi часом раптом здригалось
повiтря, немов од дзвонiв.
- Тс! Тихо!!
Прислухались i, не вiрячи самi собi, одхиляли сiнешнi дверi або
висували голови за порiг. Холодна дрiбненька мряка сiялась з неба. Було
вогко, непривiтно i тихо. Здавалось - кiнця сьому не буде. Нехай би вже
врештi подали знак, коли се неминуче. А може, Хома збрехав, налякався i
нiчого не буде? Верталися в хати, блукали з кутка в куток i ще раз
обдивлялись наготовлену зброю.
Однак дзвони несподiвано впали. Мiдь струснула осiнню мряку i
розсипалась по всiх кутках. Нарештi! Всiм стало легше. Виходили з хат,
збивались в купи i поспiшали. Збудженi раптом з холодного сну, дзвони
хрипло кричали i гнали вперед вузлуватi фiгури, покрученi непомiрною
працею, сю в одно злиту з пiтьмою масу важких лантухуватих тiл, скривлених
нiг, твердих, як довбнi, рук.
Перед гуральнею юрба спинилась. Великий мурований дiм, де жив панич
Льольо та мiстилась контора, важко сiрiв на чорному небi, холодний,
погаслий, i тiльки одно вiкно тьмяно свiтилось, як око напiводкрите. Зате
гуральня нахабно смiялась рядом червоних вiкон i гордо пахкала димом.
Хома ходив мiж людьми, ще нерiшучий, наче не знав, з чого почати. А
бiля дому був уже рух. Хтось бiг пiд стiною, злазив на сходи, i чутно
було, як гримнули дверi. Потому вiкно погасло i знов засвiтилось. Дзвони
хилитали дрiбненьку мряку, бились i розривались, а в пiтьмi драглiла юрма.
Раптом одчинилися дверi i звiдти почулось тривожне.
- Хто там? Чого вам треба?
Се панич Льольо... се Льольо...
- Чого вам треба?
Хома оддiлився од юрми.
- Ага! Се ти? Нам тебе й треба. Ходи сюди! - i погано налаяв.
Маленька, самотня на сiрiй стiнi фiгура Льольо подалась назад.
- Не пiдходь. Буду стрiляти.
I зараз пiд будинком блиснув наче сiрник вогонь, сухо трiснуло щось i
розкололо важким розкотом нiч.
Юрма завмерла й осiла. Сполоханий .дух заколотився на мент в порожнiх
грудях. Але Хома його пiдняв.
- Го-го! вiн ще стрiля║! Бий його... бий!.
Те "бий" опекло тiло, як пуга, пiдняло ноги i погнало без тями вперед,
в руховi тiл, у вiддиху грудей, в натиску сили, що раптом збудилась з
дрiмоти, як пiд кригою будиться рiчка.
Темнi сiни застогнали од тупоту нiг, i пiд вагою тiла, збитого в купу,
двигтiли сходи.
Де Льольо? Нiхто не знав. Чи вiн ще тут, чи, може, втiк, чи його б'ють,