"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

лишиться тут? Молодицi заглядали у вiкна. Ключниця немов догадалась,
винесла з льоху два кошики яблук i всiх частувала.
Тимчасом Гуща скiнчив. Народ пiдходив довго, i довго важкi робочi руки
грамузляли кривульки або ставили хрест, щоб було мiцно. Прокiп скликав всю
двiрську челядь, одняв ключi.
- Хто не хоче служити громадi, може йти з двору.
Не схотiли ключниця i хурман, ┐х не тримали. Двiр помалу пустiв.
Лишились тiльки обранi - Прокiп, Гуща й Мажуга.
Панський ма║ток перейшов до народу.
Нiхто так щиро не дбав про "народне добро", як Прокiп. По цiлих днях
вiн вештався од стодоли до стайнi, од обори на тiк, видавав челядi харч,
коням обрiк та зерно птицi. Скрiзь сам доглядав, скрiзь робив лад. I все
записував в книжку, щоб знали, що, куди й скiльки пiшло. Хитав головою i
дивувався, який нелад. Нi, таки з пана поганий господар. Пропадало добро
без хазяйського ока. Треба хлiб молотити, а машина i досi сто┐ть без
направи. Плуги поржавiли, без лемешiв, на конях подертi шле┐. Все потребу║
працi i грошей, а грошей не було. Тодi порадились разом, i ПрокIп повiз
продавати пшеницю.
Всi тро║ оселились в конторi у тих кiмнатах, де жив економ. Жiнка
намагалась, щоб Прокiп ночував вдома, ┐й було чудно без хазя┐на в хатi,
але вiн й слухать не хотiв: його обрала громада.
По ночах йому не спалось. Виходив з контори, пiрнав у гущу осiнньо┐
ночi i прислухався, як калатав стукач навкруг подвiр'я. Було чудно i
радiсно разом. Що недавно бачив у мрiях, тепер здiйснилось. Життя до людей
повернулось лицем. Справедливiсть глянула у вiчi. Не буде бiльше бiдних i
багатих, земля всiх нагоду║. Народ сам ску║ собi долю, аби тiльки не
заважали. Оцi будинки, поко┐, по яких перше блукала одна несита i
загребуща людина - тепер пiдуть пiд школи. Тут будуть збиратись люди, там
буде читання. Уява малювала iнше життя, нiч розступилась, сяли вiкна
вогнями, гомiн розпирав стiни, пiдiймав груди...
Ще не свiтало, а Прокiп будив наймитiв, дзвонив ключами.
В руках у нього вiчно бiлiла книжка. Вiн заводив у не┐ кожну народну
копiйку, кожне стебло. З села приходили люди.
- Ну, як там економiя наша?
Всiм було цiкаво, як ведеться хазяйство, що управителi роблять. Що
краще - чи подiлити землю мiж люди, чи, може, гуртом оброблять поле i тодi
вже дiлити хлiб. Маланка мало не пробi кричала, щоб швидше дiлили. Всiм
поясняли, водили на тiк, на обори, радились, на що ужити будинки.
- Тут би варто школу зробити, - говорив Прокiп.
Але Гуща йшов далi.
- Школу ма║мо вже, зробiм краще народний унiверситет.
Люди приставали на все, на школу й на унiверситет. Нехай навчаються
люди, не все ж панам.
Панас Кандзюба дививсь на поле, що простяглось од ворiт i упиралося в
небо, i все зiтхав. Йому було досадно, що пан утiк, що вiн не побачить
"пана у постолах".
А по полю вiчно блукали якiсь фiгури i чорнiли на сiрому небi. То
нетерплячi мiряли поле, щоб дiзнатись, скiльки прийдеться на душу.
Маланка, закасавши спiдницю та вся зiгнувшись, мов чапля, переставляла
ноги по глеюватiй рiллi.