"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Утiк? Ну, добре. Нехай вийде прикажчик.
Ян вийшов з контори блiдий i без шапки. Його холоднi очi неспокiйно
заметались по людях. Вiн несвiдомо подався назад. Але Гуща спинив, витяг з
кишенi папiр i почав розгортати. Серед велико┐ тишi чулось тiльки, як
шелестiли листочки. Здавалось, що Гуща занадто довго се робить. Нарештi
вiн кашлянув, пiдтягнувся i високим, чужим трохи голосом почав читати. Всi
уже знали той приговор, але тепер вiн здався новим, поважним, наче те
слово, що читають у церквi. Так, так. Уже знали, що вiд сьогоднi земля не
панська, а людська, що народ одбира║ ┐┐ назад, у свою власнiсть. Ниву,
освячену працею рук дiдiв та унукiв.
Всi слухали мовчки i зата┐вши дух.
Гуща скiнчив i обiзвався до Яна:
- Ти нам непотрiбний. Складайся i забирайся звiдси.
Ян хотiв щось сказати, але не мiг, i тiльки беззвучно ворушились його
збiлiлi губи та шукали чогось тремтячi руки.
Вiн заточився i як п'яний подавсь до контори.
Але там не сидiв. За хвилину вискочив звiдти, налякано глянув на юрму i
хрипло крикнув:
- Мусiю! запрягай бричку!
Панаса Кандзюбу наче вкололо.
- Бричку! А на возi з-пiд гною? Не хочеш, пане? Чу║те, люди, вiн хоче
брички!
Народ збудився наче. Почувся смiх.
- Ач, захотiв. Минулося панство.
- Не давать брички.
- Лагодь, МусIю, воза.
- З-пiд гною.
Мусiй кинувсь до воза. АлеЯн став червоний.
- Не треба коней. Пустiть мене пiшки.
- 3 богом!..
Економ насунув шапку i якось боком просунувсь крiзь юрбу. Його очi, мов
заскоченi мишi, жахливо оглядали кожне обличчя, руки були напоготовi, щоб
боронитись, але нiхто не зайняв. Нарештi, коли Ян опинивсь за ворiтьми,
всiм стало легше, наче порошинка випала з ока. Треба було приймать
економiю.
- Як будем приймати?
- Оберiм трьох. Нехай хазяйнують. Там буде видно.
- Доволi трьох. Прокопа, Гущу та Безика, може...
- Нi, краще Мажугу...
- Пишiть приговор.
Олекса Безик винiс насеред двору стiл. Гуща за ним примостився.
Стояв сiрий осiннiй ранок. Все було сiре. Небо, далеке поле, голий
вишник за домом, будинки i люди. Дух кiнського гною i свiжих яблук мiцно
тримався в повiтрi.
Стелився гомiн. Маланка нiкому не давала спокою. Треба б списати, щоб
швидше дiлили землю. Чого чекати? I так доволi ждали. Нехай би кожний вже
знав, що його й де. Вона свiтила очима i всiм докучала. Дух яблук лоскотав
нiздрi. Чому б не покушать? Таки народне добро, як каже Гуща, але в домi,
певно, багато цiкавих речей. Наливок, м'яких подушок, посуди та всяких
чудних витребенькiв, яких мужиковi i бачить не довелося. Так воно й