"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Цитьте, - нехай говорить, хто почав.
- Говори, Гуща.
Долом шумiло, наче бурчак у повiнь котив по рiчцi камiння i рив береги.
А з туману, як з хмари, плив голос i падав мiж люди,
- Вся земля наша, одвiку, бо кожна грудка, кожен упруг политi потом,
погно║нi кров'ю трудящих. Одберiм землю, i тодi кожен трудящий матиме
хлiба доволi для себе i для дiтей.
Ось слово: одберiм землю!..
Воно впало серед тако┐ тишi, що чутно було, як мостилась по гнiздах
птиця, або спросоння била крилом на вершечках дерев.
Одiбрать землю!
Цi два слова досi лежали на сподi кожного серця, як захований скарб, а
тепер, вийнятi звiдти, стали немов живим чимсь i говорили: ходiм за нами,
ми поведем.
Не руйнувати й не палити, а одiбрати. Вогонь що вiзьме, то вже не
оддасть. Ходiм i однiмем сво║, неправдою взяте од нас i батькiв наших.
Одберiмо хлiб свiй кривавий, для розкошiв одiрваний од голодного рота.
Груди так повно зiтхнули, аж лiс обiзвався.
Велике тiло розросталося наче, простувало застоянi ноги, затерплi руки.
Почуло силу. I благовiстило у ньому, як дзвiн на великдень: "Буде земля,..
Однiмемо землю,.."
Ту саму землю, що, як мрiя далека, тiльки манила, а не давалась у руки,
що грала перед очима, як марево в спеку...
Тепер вона близько, простягни руку й бери.
I не хотiлось розходитись iз лiсу, розривати на частки могутн║ тiло...

* * *

Неспокiйно було в селi. З то┐ ночi, як сходились в лiсi i поклали
забрати панову землю, минув цiлий тиждень, але люди вагались. Всi
напружено ждали, а чого саме - нiхто добре не знав. Однi одно говорили, а
другi друге - i з тих розмов сплiталась сiтка, в якiй нi кiнця, нi
початку. Бастувала чагунка, бастували робочi, скрiзь було глухо,
каламутне, самотньо якось, i тiльки граки чорним ланцюгом крил в'язали з
свiтом село.
Щось дiялось навкруги. Мов наближалась градова хмара, а звiдки прийде,
де впаде i що зачепить - незвiсно. Важко, тривожно дихалось всiм у тi
похмурi днi, i неспокiйно минали довгi осiннi ночi. Якби хто крикнув на
пробi, бовкнув несподiвано дзвiн або розрiзав густе повiтря пострiл
рушницi, люди вибiгли б з хати та кинулись ослiп однi на одних.
Гафiйка не могла спати по ночах. Як тiльки смеркало, Пiдпара засував
дверi у сiнях, пробував довго, чи добре замкненi, i перше, нiж облягатись,
здiймав рушницю, мостив бiля себе сокиру. Гасилося свiтло, але Гафiйка
знала, що хазя┐н не спить. Чула, як вiн неспокiйно ворушився на лавi,
важко сопIв, сiдав i наслухав. Потому знову вкладався i лежав прича┐вшись,
але раптом зривався i шарив по долiвцi рукою, поки не знаходив сокири.
Тодi ставало знов тихо, пiд лавками пищали мишi, що вже перебирались на
зиму до хати, та таргани шарудiли у миснику. Але Пiдпара не спав, Гафiйцi
здавалось, що вона бачить його розплющенi очi, втупленi в пiтьму.
Нарештi, Пiдпара вставав i виходив. В Гафiйки калатало серце, i в такт