"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Давн║, знайоме й близьке слово. Це не той сiрий жорстокий клапоть, що
як п'явка тягне з людини сили, а сам родить будяк; це щось чарiвне,
принадне, що одвiку манить стомлену душу, перелива║ться, гра║ на сонцi як
мрiя, як щось невимовне, од чого змiнилася б доля i вище пiднялись би води
життя понад берегами.
Земля - дар божий, як повiтря, як сонце...
Земля для всiх. А хто ┐┐ ма║?
А хто ж ┐┐ ма║? Пан, багатир...
к поле в руках багатих, i ║ убогий мужик, що нiчого не ма║, тiльки руки
та ноги... Тiльки сво┐ чотири кiнцi...
В туманi, то тут, то там, як островки, зринали глухi голоси.
"Тепер скажiмо так: менi потрiбна земля, бо сво║┐ нема║, й тобi
потрiбна... А пан те бачить i наганя║ цiну..."
"Не пан наганя, а самi б'║мось за аренду, бо ти не вiзьмеш, то вiзьмуть
люди. Нiхто не хоче з голоду гинуть - та й платиш..."
"Однаково гинеш... Земля не виносить видаткiв, голодна не хоче родити.
А що вродила, все забрав пан".
"Пропада твоя праця... А на той рiк знов iдеш до пана, сам себе
дуриш..."
"Страшна видима смерть..."
Слухайте, слухайте! Годi вам там! Земля належить трудящим. Хто багатому
дав його багатство? Ми, мужики. I звiдки сила в нього? З нас, мужикiв...
Дiди нашi, батьки й самi ми життя цiле робили на пана. Хiба ж ми не
заробили собi землi?..
I знов у туманi бринiли окремi розмови, як зачепленi струни.
"Подать плати, москаля дай, щоб землю нашу од ворога боронив... А що ж
менi боронити, коли в мене землi нема? Зроби спочатку так, щоб була в мене
земля, а тодi й бери москаля, як ма║ що боронити..."
"Зруйнуймо засидженi гнiзда, як роблять iншi, викурiмо багачiв, щоб не
наважились бiльше вертатись, тодi миру вiльнiше буде, тодi в нас буде
земля..."
Панаса Кандзюбу кортiло. Вiн вже кiлька разiв крикнув: "Люди!
Християни!", але його не пускали.
- Мовчи, заважа║ш.
А вiн лiз вже на дерево, важкий у сво┐й свитi, як ведмежа, аж хрустiли
галузки.
- Люди, християни!
- Хто там говорить?
- А хто його зна║...
- Християни, ми довго терпiли. Воно правда, що пани товстобрюхi за
людей нас не мають, як леви рикають на мужика; народ розорили та ще й
ганяють за нами з москалями та посiпаками всякими. Наче за звiром. Але
потерпiмо ще трохи. Почекаймо велико┐ милостi й справедливостi.
- Вiд кого?
- Зна║мо! Ждали!
Здригнувся туман неначе i колихнулось сподом, ось-ось хлюпне в береги.
- Нема терпцю! Урвався...
Панас iзлiз уже на землю й винувато обертався до сусiдiв.
- Хiба я що? Я згоден... я на все згоден... Як люди....
- Знайшовсь мудрий, потерпiмо, каже.