"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

його перебоям гупали Пiдпа-ринi ноги коло стодоли, бiля стiжкiв або пiд
стiнами хати.
Часом хазя┐н вибирався на нiч на поле, пiд клунi. Тодi знов хазяйка
товклася цiлiсiньку нiч, боялась, стогнала, охала i човгала шкарбунами од
вiкна до вiкна.
З наймитами Пiдпара поводився краще, не лаявсь, не пiдганяв, як перше,
але в спину ┐м завжди дивилось пiдзорливе око, або пiд час розмови
зненацька вставала за ними важка, як дзвiниця, постать Пiдпари i кидала
тiнь.
Гафiйцi часами ставало так важко, що вона прохалась на нiч додому.
Маланка облягалась нерано. Андрiй вiчно був десь на людях i повертався
пiзно, а Маланка весь вечiр снувала мрi┐. Щось буде. Прийде щось гарне i
перемiнить життя. Щось станеться раптом не сьогоднi, то завтра. пй не
хотiлось нiчого робити i, склавши руки, як у недiлю, вона гаптувала
словами хитрi мережки. З Гафiйкою вдвох вони ставали на порозi у сiнях i
довго дивились, як свiтяться вiкна скрiзь по селi. Там, в кожнiй хатi,
чогось чекають, готовi, як сухий трусок, що жде пiдпалу. У кожнiй хатi
цвiте надiя, ростуть сподiвання.
I певно, нiколи ще стiльки не сходило свiтла, як у сi довгi, тривожнi
осiннi ночi.

* * *

Вiтер скакав з розгону, рвав голоси i дим, а блiде сонце, показавшись
на мить, висипало з-за хмар на землю сво║ останн║ багатство.
Гафiйка ловила хустя, що розметав вiтер по дворi, як стадо бiлих гусей.
Хазяйська сорочка надулась, котилася кругла, мов вагiтна жiнка, рукавами
ловлячи землю. Вiтер свистiв Гафiйцi у вуха, а ┐й здавалось, що ┐┐
кличуть.
Нi, таки кличуть. Вона озирнулась.
Од ворiт махав на не┐ Прокiп.
- Чого ти?
Вона не чула.
- Що там таке?
- Неси твiй прапор.
За ворiтьми було повно народу. Тут i Маланка з сво┐ми сухими руками,
важкий Панас Кандзюба, i дiти, що скакали пiд плотом, як горобцi.
- Швидше винось?
Що сталось?
Гафiйка метнулась до хати.
Кiлька рук простяглись до Гафiйки, але Прокiп взяв сам.
Вiн в'язав вже червону китайку до держака.
Народ нетерпляче гудiв. Таки дiждались. Прийшов манiфест.
Пiдпара стояв на хатнiм порозi, чорний, як тiнь, пiдпер плечима одвiрок
i мовчки дивився.
Нарештi прапор пiдняли. Червона китайка залопотiла на вiтрi i заскакали
на нiй слова, наче живi.
Земля i воля!
Всi зняли догори очi i щось пройшло по юрбi, немов зiтхання.
I рушили далi. Гафiйка забула за сво║ хустя. Бона йшла в юрмi, наче у