"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

веселий. Гафiйка стрiчала його за городом Пiдпари.
- На станцi┐ був. Бастують. Вже другий день машина не ходить. Робочi
зiбрались i радять. Треба i нам скликать людей.
- I Прокiп тако┐ думки.
- Не можна гаяти часу.
- А де?
- Може, у лiсi, по той бiк балки.
- Ямищан кличте.
- Покличемо всiх.
Марко хотiв одiйти.
- Постiй, я щось покажу...
Гафiйка раптом почервонiла i нерiшуче стояла.
- Що там? Показуй.
Гафiйка одвернулась од Гущi i щось витягла з-пiд карсетки.
- Держи.
Вiн взяв кiнець, а вона розгорнула червону китайку.
- "Земля i вол..."
- Ще не дошила.
Вона засоромилась вся, аж сльози заблищали на очах.
- Я так... Як буде треба... Марiйка подерла нову спiдницю i вишила
другу, ще кращу.
I замовкла. Винуватi очi несмiло шукали Маркових.

* * *

Теплий туман слався по полю i налив балку по самi вiнця, так що дерева
потопали в ньому. Стовбур чорнiв у лiсi, чи манячiла людина, трудно було
вгадати. Тiльки там, де плече торкалось плеча, або чулось ззаду тепле
дихання, люди напевне знали, що вони не самi. Лиш почувалось, що з туману
лл║ться в лiс жива течiя люду, як вода в долину, що лава росте й
збива║ться в купу.
- Хто там прийшов?
- Се ми, ямищани.
I знов текло та м'яко шарудiло в лiсi.
- Хто там?
- Не бiйтесь. Сво┐...
Вже почувалось, що й далеко так само, як тут, дихають груди, тiло
торка║ться тiла i щось живе ║дна║ з далекими близьких, як хвиля ║дна║
окремi краплини.
Черкне хто сiрник, - i на мить виткнеться з пiтьми з десяток сiрих
облич, здригнеться молочний туман i загра║, як риза в церквi, жовта осiння
галузка.
- Чого мовчать? Нехай говорять...
- Говорiть... говорiть...
Велике тiло колихалось у туманi, i од краю до краю одна кров
переливалась у жилах.
Байдуже, хто говорив. Аби почути таке щось, що б зв'язало докупи
запорошенi думки, зiлляло надi┐ в один потiк i показало, кудою пливти.
Земля!
Бренькнуло слово, як висока струна, i настро┐ло серце.