"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Хто там?
Поле нiму║, знесилене лiтом, спить мертвим сном, руде, обдерте.
Пiдпара знов ходить. Звiдти, з вогняного моря, йдуть на нього всi
страхи i всi турботи, а вiн мiцнiше стиска║ рушницю i кида у пащу ночi:
- Хто йде? Буду стрiляти! - Сто┐ть мiцний, як з крицi, i цiлиться в
пiтьму.
Нема нiчого, чи прича┐лось?
Стрiля║.
"Ох-ох-ох!!" стогне пiтьма над полем, i голоснiше завивають собаки в
селi...
А Пiдпара знов ходить, стереже клунi, суворий, безстрашний, готовий
оборонити сво║ не рушницею тiльки, а i зубами.

* * *

Дощi випадали щоденно. Вискочить сонце на мить на блакитну полянку, щоб
обсушитись, гляне на себе в калюжу, i знову лiзуть на нього важкi,
розтрiпанi хмари. Якiсь жовтi i каламутнi
днi родились по неспокiйних ночах, а люди ховались пiд свити та рядна,
вивертали шапки наверх козячим хутром i все мiсили болото. Перше негода
заганяла ┐х в хату, тепер щось гнало ┐х звiдти мiж люди. Кожний хотiв
бачити людське обличчя i чути голос. Мало спали по ночах. Однi не могли
одiрвати очей од далеких пожарiв, другi виганяли худобу на панське поле i
не спали, щоб бути напоготовi. Правда, пiсля того як економ ледве втiк з
поля в подертiй одежi, нiхто вже не важивсь займати конi, i вони смачно
гризли молоде руно, змите дощами.
Люди наче забули свою щоденну роботу. Рух у селi був незвичайний. Сво║
поле цiкавило мало. Воно здавалось таким маленьким, мiзерним, не вартим
уваги i лежало облогом неоране, незасiяне навiть.
На зборнi все було повно: свити так тiсно тулились до свит, що мокра
одежа аж парувала. Чутки i поголоски, невiдомо звiдки узятi, мiсилися
вкупi, росли на очах, як тiсто в дiжi. Сухi безсоннi очi дивилися кожному
в рот, вухо уважно ловило кинуте слово. Що буде? як буде? Скрiзь встав
народ, бунту║, хоче чогось, робочi бастують, покидають заводи, чагунка не
ходить. Що ж ┐м сидiти, згорнувши руки, чекати, щоб за них хто подбав?
Бiля зборнi товпились тi, що надiйшли пiзнiше, i пхались у дверi.
- Про що вони там гомонять? Треба, щоб усi чули.
- Бачите ж - тiсно. Не потовпляться всi...
Коли проходив котрийсь з багачiв, Мандрика або Пiдпара, тi, що мокли
пiд ганком зборнi, брали його на зуби.
- Заходь, почу║ш, як твою землю там дiлять.
- Не слухай, бо сало потонша з досади.
- Нiчого йому не буде. Бiдний з працi аж рветься, а багатому черево
дметься.
- Бiдний розкида║, а багатий збира║.
- Нiчого. Минеться. Доведеться i свинi глянуть на небо...
- Як будуть смалити.
Мандрика смiявся на кутнi i дрiбно перебирав ногами. Пiдпара насував
брови на очi i лаявсь.
Гуща часто десь пропадав. Повертався заболочений весь, мокрий, але