"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

бджiл...
Кого ┐м слухать?
Гуща говорить про спiлку. Прокiп про волю, а Хома радить бити й палити.
Панас Кандзюба, важкий i сiрий у сво┐й свитi, як скиба, одвалена
плугом, сiяв очами нудьгу питання: кудою йти? де правди шукати?
Вiн нiкому не вiрив.
- Хiба мужик зна║?
Якби прийшов хтось iнший, видющий, простягнув руку, показав шлях.
А мужик? Що зна║ мужик? Одна йому шкура, та й в латках.

* * *

Щоночi тепер пожежi. Як тiльки смеркне, i чорне небо щiльно укри║
землю, далекий обрiй враз розцвiта║ червоним сяйвом i до самого рання
осiннi хмари наче троянди. Iнколи сяйво далеке, ледве помiтне, чуже, наче
мiсяць там сходить, а часом спахне пiд самим селом, аж хати рожевiють i
жеврiють вiкна.
Вийде Маланка з хати, схова║ руки пiд хвартушину й задивиться на
пожежу. Що горить? Де? Люди не сплять, хоч пора б вже ┐м спати. Стоять пiд
воротьми, читають небеснi знаки. Пливуть голоси з пiтьми, хто зна║ - чи┐,
i гинуть у пiтьмi.
- Пан в Переорках горить.
- Де там! Десь ближче - там у Млинищах, або у Рудцi.
- Пiдпалено, видко.
Собаки виють скрiзь по дворах, - i сумно i моторошно осiнньо┐ ночi.
- Вчора горiла економiя в Гутi.
- А позавчора клунi хтось пiдпалив...
- Згорiла, кажуть, дощенту сам попiлець.
Траплялось, вогонь подавав звiстку вогню. Як тiльки займеться десь небо
- з другого боку вста║ зараз червоний туман i розгорта║ крила. Тодi чорне
село, як острiв на вогняному морi. Вiтер часом приносить чад, далекi
дзвони, тривогу.
Що дi║ться, господи боже!.. Горять все пани, генерали, великi "члени",
що й доступиться до них не можна було, i нiхто спинити не може...
Блукали поночi люди. як тiнi, плакали дiти, i худоба обзивалась в
хлiвах. А вогонь то здiймався, то падав, неначе дихали груди, розкидався
снопом, розпливався туманом, i цвiли хмари на небi, немов троянди.
Маланка тремтiла.
- Йди спати, - сердивсь Андрiй.
- Страшно, Андрiю...
- Чого там страшно. Так ┐м i треба.
Але Маланка не могла спати. Ще довго тупали ноги попiдвiконню, лiтали
чи┐сь слова, свiтились маленькi вiкна i сумно вили собаки.
Уранцi дими снувались понад селом i лоскотали нiздрi. Люди нюхали чад i
позирали на панський двiр.
Лук'ян Пiдпара аж почорнiв. Кожно┐ ночi здiйма║ з стiни рушницю та йде
на поле, пiд клунi. Ходить страшний, високий, волочить тiнь за собою, що
оддiлили вiд нього вогнi пожежi, i все наслуха║. З-пIд волохатих брiв
кидають очi далекий погляд, а вуха чуйно вбирають в себе найменший звук.
Ось обiйшов вiн навкруги клунi i раптом ста║: щось чорнi║ на полi.