"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

На луцi важко дрiмають чорнi стоги, наче ситi воли на пашi. Вони
розпливлися i гинуть у пiтьмi, а Хома чу║ ┐х скрiзь: отут, i з правого
боку, i ззаду, i злiва, над головою. Сiно таке слизьке, гладеньке, так
гарно пахне, що кортить застромити всередину руку, зворушити мертве стебло
i пустити з неволi придушений там дух материнки, горошку та буркун-зIлля.
Гострий колючий смiшок ворушиться у грудях у Хоми, пiдступа║ пiд горло.
Ха-ха!..
Попрацювали руки i походили ноги, поки зiбрали таке багатство.
А ось одна мить...
I не кiнча║. Вiн наче бачить - громадять сiно. Пан походжа║, як
чорногуз. Нагнувся, ткнув в покiс носом. "Добре сiнце, прошу пана?" - Як
золото чисте,.. - -Складайте ж, люди, складайте, щоб дощ не заскочив, - i
позира║ на небо. Заклав руки в кишенi, штани на йому чорнi, а куртка бiла
- i знов зацибав по луцi, як чорногуз.
А смiх танцю║ в грудях.
Хома лiниво засува║ руку в кишеню i не вийма║.
Ще встигне.
Вiтер шумить помiж стогами, п'яний од духу сiна, хмари лягають в
покоси, нiч - наче озеро в берегах неба, а Хома знов бачить: сто┐ть перед
паном економ, нагай при боцi. - Сей рiк бiльше ма║мо сiна. - "Так, прошу
пана, стане на зиму, стане й продати".
- Стане й продати, - говорить до себе Хома.
Вiн обережно насмикав сiна i потрусив. Потому вийняв з кишенi сiрник.
Вiтер гасить вогонь, але Хома нагнувся, поставив дашком долонi й
задивився, як пелюстками троянди зарожевiли у нього руки.
Сiно не хоче горiти. Трiщить i скаче до очей димом. Це сердить Хому.
Однак сiно почина║ горiти.
Тодi дiловито, спокiйно Хома вiдходить далi, пiд другий стiг.
Блимне на мить блищаком i знову згине у пiтьмi.
Скiнчив нарештi.
Тепер вiн хоче дивитись.
Ляга животом на отаву, кладе голову на долонi й чека║.
Скирти чорнiють виразно, навiть заплющивши очi, Хома ┐х бачить. Коли ж
розплющу║ очi, стоги вже не тi: вкрились димами, i такi легкi, рухливi.
Дрiбнi вогнi починають гратись пiд ними, як дiти в червоних спiдничках.
Вони скачуть по боках i лiзуть нагору, а чорна маса то гнеться пiд ними,
то виросте раптом, наче намага║ться знятись i полетiти.
Голова Хоми важко лежить на долонях. Дивний спокiй лл║ться по його
жилах, тiльки глибоко десь, на самому сподi у грудях, хробачком корчиться
смiх.
Стоги тимчасом ростуть. Дим розгорта║ крила i порива║ з собою вогонь.
Це вже не дiти в червоних спiдничках, а щось велике, завзяте, як звiр, що
намага║ться скинути з грудей вагу. Простяга║ спiдсподу руки з синiми
жилами, душить i пiдгорта║ пiд себе, наче ведмiдь. Роззявля║ криваву пащу
й жере. Рве зубом й люту║.
Стоги вже в'януть, осiдають, а вiн все пирска зiрками, як слиною кiт,
все диха синiм вогнем, хлюпа║ полум'ям в берег чорно┐ ночi.
Хома смi║ться. Смiшок добувсь йому з горла i покотився по зморшках
обличчя, а вiд того Хомi легше на серцi. Прийшов вогонь i наче випiк у
грудях болюче мiсце.