"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Не присилу║ жати.
- Авжеж.
- Бастуймо i край,рiша║ Пiвтора Лиха.
А Мажуга вже на другiм кутку людей пiдiйма║.
- Чули?
- Та чули.
- Ну, що ж?
- Як люди.
- Бастують.
- Коли бастують, то й ми пристанем.
А панська нива дрiма║, як море, у сiрозеленiй мряцi сниться ┐й серп.

* * *

Хома сидить на горбку. Андрiй бiля нього. Сонце пече. Котиться марево
понад селом та нивами i танцюють у ньому - лiворуч гуральня, праворуч -
двiр.
Голос в Андрiя тонкий, плаксивий. Наче милостинi просить з очей Хоми.
- Бачите, Хомо, що з мене зробили.
Але Хоминi очi каламутнi, як вода з милом. Вперлись кудись в простори i
тiльки зрiдка, як на милянiй баньцi, мигне в них зелено-червоний вогник.
- Куди я тепер? До чого, як нема рук?
- Х-ха!
- пм такi не потрiбнi. Мають здорових.
Хома мовчить.
- Що ж менi - пропадати?
- А пропадеш.
- Де ж правда на свiтi?
- Мовчи, Андрiю. Мовчи та гинь.
- Живий не хоче гинуть.
- Тепер вiн плаче, а перше радiв: гуральня! Диво яке!.. Щоб тому очi
грали та танцювали зуби, хто ┐┐ ставив.
Андрiй гасне вiдразу i вже бiльше до себе говорить:
- З'┐ли мене, пане добродзею... Взяли та й з'┐ли...
- А ти думав - вони пожалiють? Гляди сюди!
Хома торка║ Андрiя в плече i поверта║ налiво. - Бачиш отих, що там! -
Потому поверта║ його направо: - i тих, що там, багачiв, дукiв... Вони на
людей капкани ставлять, як на вовка. Спiймавсь,здеруть iз тебе шкуру,
оббiлують дочиста, а те, що ┐м непотрiбне, викинуть в гнiй.
- Правду ви кажете, Хомо, ой, правду...
- Ти собi дума║ш - фабрику ставлять, фiльварок будують. А вони пута
кують на людей, ставлять сiльце, щоб людську силу спiймати в нього, кров
людську сточити, бодай вас сточило, як шашiль сволок...
Андрi║вi душно. Старi слова говорить Гудзь, а вони крають сьогоднi, як
нагострений нiж, наче бiльма з очей стинають. На хвилину очi пробили мури
гуральнi, стiни панського двору i дивляться вглиб, по-новому.
- Запоганили землю, наче короста,чу║ Андрiй.Скiльки пх - жмiнька. а
гляди, як насiли землi на груди, як простягають далеко руки. Здушили села
сво┐ми ланами, наче зашморгом шию, загнали в шпарку - бач, он лежать села,
як купи гною на панському полi, а над ними димлять сахарнi й гуральнi та