"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Сюди любив заходить i сам Пiдпара. Коли його висока постать з'являлась
у дверях, а на сажi падала тiнь, Гафiйка здригалась. Вона боялась Пiдпари.
Вiй був неласкавий, суворий; вiчна турбота ховалась у нього пiд волохатi
брови, блищала срiблом в чорних волоссях. Вiн штурхав цiпком кабанiв,
здiймав ┐х на ноги i мацав хребти. Не дивлячись на Гафiйку, говорив до не┐
суворо:
- Гляди менi, дiвко, щоб чисто ходила бiля свиней. Божа тварина любить,
щоб дбали за не┐.
Опрiч Гафiйки, було ще два наймити. Пiдпара варив з челядi воду. Йому
все було мало роботи. Вiн сам робив за двох. Коли наймити ┐ли, голоднi,
багато, вiн бурчав жiнцi: "як ┐сть, то впрi║, а як робить, то змерзне...
Стук-грюк, аби з рук..." Коли ж страва була недобра i наймит клав ложку,
Пiдпара сердивсь: "злиднi! що воно ┐ло удома? Юшку з картоплi".
Гафiйцi здавалось, що то вiн про не┐ говорить. Особливо Пiдпара
ненавидiв бiдних. Зсував густi брови i з презирством цiдив крiзь зуби:
"голота! що воно ма║... Якби робив, ледащо, то мав би. А воно на чуже
зазiха║".
Хоч те було добре, що хазя┐н рiдко сидiв у хатi. Вiн вiчно був в полi,
на сiножатi, в клунi, бiля свиней. Скрiзь од високо┐ постатi падала тiнь -
i там, де вона впала, робота, здавалось, йшла швидше.
Часом, в недiлю, Пiдпара здiймав з жердки жупан i надягав на себе
широкий пояс.
По вiдходi Пiдпари хазяйка млiла, наче вмирала:
- Пiшов на сход... ох, ох... щось колить у грудях... Мого люди слухають
дуже... що скаже, так вже й буде.., Страх - поважають. Хотiли за старшину
обрати, та мiй не хоче. Щоб не розтеклося добро без хазяйського ока... Ох,
мо║ лишенько... ох!..
Але щось воно було так, та не так.
Пiдпара повертався сердитий.
- Чорт його зна║, що сталось з народом,жалiвся жiнцi.Перше, що скажеш,
всяк тебе слуха, а тепер хоч мовчи... така розпуста. Вже менi тi
верховоди... Голота! тьху!..
Пiд бровами у нього лягала тiнь.
Часом збирались гостi. Холодком, в свято, приходив Скоробагатько
Максим, староста сiльський, якого дражнили "вовчком", i тесть Пiдпари,
Гаврило. Вони сiдали надворi, на вiльнiм повiтрi, а Гафiйка виносила з
хати сало та рибу. Хазяйка, хоч було тепло, напинала на плечi кожух i теж
приставала до гурту.
Вони ┐ли i мiркували, де що вигоднiше продати, хто скiльки чого зiбрав,
хто кого й як пiддурив. Рудий Максим мав звичку згортати з столу всi
кришки у жменю та кидати в рот, а пiсля сала облизував пальцi. I не тому,
що був голодний, а щоб не пропало. Вiн неспокiйно клiпав очима, вiчно
смiявся i повертав на всi боки широкий вид з густим ластовинням. Вiн
завжди на слизьке зводив спокiйну розмову.
- От скоро почне голота землю дiлити... Ха-ха! Пащо багатим стiльки
землi? Щоб, значить, "усiм по сiм"... Ха-ха!.. Ти скiльки ма║ш? Тридцять?
От двадцять три i одрiжуть. Ха-ха!..
Пiдпара не любив жартiв. Але Максима не легко було спинити. Вiн вже
моргав до Гаврила.
- А вам, куме, не грiх i бiльше оддати. Нащо вам, справдi, ви вже