"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Якраз Пiдпара шука║ дiвки.
Маланка уперто мовчала.
Так воно i розпливлося, як завжди.
А Андрiй лютував. Голос став в нього ще бiльше пискливий, жiночий. Коли
вiн сердивсь, краска заливала йому лице, вiд чого вуси бiлiли, наче
молочнi.
- Багачi! фабриканти! зробили з мене калiку, а тодi i нагнали. Забрали
силу, випили кров, та й став непотрiбний.
Кожному стрiчному Андрiй тицяв скалiчену руку.
- Ось подивiться, що з мене зробили. Дванадцять лiт сотали жили,
дванадцять лiт паслися мною... То така ма║ бути правда на свiтi? А, сто
сот крот...
Андрiй вiд Хоми перейняв лайку. Вiн нахвалявся:
- Це ┐м так не минеться, чужа кривда вилiзе боком.
Нахвалки тi дiйшли до пана, i вiн перестав посилати Андрiя на пошту.
Тепер на пошту ходив вже iнший.
- Що ти зробиш йому, гладкому?-думав Андрiй.- У кого сила, у того й
правда. Ми як худоба в пана. Та де! Вiн худобу пожалу║ швидше, бо оддав
грошi за не┐. Правду казав той Гуща...
Гафiйка позирнула на батька прихильним оком. Аж ось коли згадав про
Гущу...
Про найми не було бiльше розмови, проте нишком всi знали, що доведеться
Гафiйцi служити. Маланка була недужа, осунулась зразу i не щодня виходила
з хати. Гафiйка ходила на роботу сама. Давня бiда знов повернулась. Гiрко
було Маланцi.
От, зростила дитину, берегла, доглядала, рада була неба ┐й прихилити та
зорями вкрити, а тепер оддай мiж люди на поневiряння.
Бона знала, що значить служити. Це добре знали ┐┐ спрацьованi руки, ┐┐
душа, заглушена в наймах, як бур'янами квiтка.
Одно тiльки потiшало Маланку: ось-ось не видко - будуть дiлити землю.
Тодi Гафiйка покине службу i знов поверне додому.
А як прийшлося одводить до Пiдпари Гафiйку, Маланка була мов з хреста
знята. Кланялась i прохала, щоб не робили кривди дитинi.
У Пiдпари Гафiйку ждала цiлоденна робота. Хазяйка була слаба, немiчна
жiнка, що все стогнала i ледве човгала по помостi шкарбунами на босу ногу.
Уся хатня робота припала Гафiйцi, а найбiльше мороки завдавали ┐й свинi.
Кабани лежали по сажах, а кнурцi, льохи i поросята рили подвiр'я. Вранцi,
поки Гафiйка готувала ┐м ┐жу, все це вищало, кувiкало, хрюкало i товкло
мордами в дверi. А над головою докучливо стогнала хазяйка, рипiв ┐┐ голос
i човгали шкарбуни по помостi. Гафiйка рада була, що попадала нарештi мiж
свинi. Свинячий гурт, у┐дливий i пажерливий, зразу накидався на не┐, рвав
з рук, глушив ┐┐ криком i мало не валив з нiг. Вона не могла дати собi
ради i тiльки дивилась, як свинi перекидали пiйло, мiсили ногами ┐жу та
гидили. Сажовi поводились краще. Чистi, важкi, вони не хотiли турбувати
свiй зад i ставали лиш на переднi ноги. пх треба було прохати ┐сти. Вони
не хотiли. Жмурили соннi маленькi очi, здiймали вгору чистi кругленькi
рийки i так нiжно стогнали: ох! о-ох!.. наче хазяйка. Гафiйка чухала ┐м
животи, такi рожевi, повнi; тодi вони одставляли ще задню ногу, а
закуцьорблений хвостик, наче живий калачик, весь час тремтiв... Ох!..
о-ох!..