"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

кубло,все те сво║, рiдне, з серцем зрослося. "Що ж се я вбралась сьогоднi
у сап'янцi червонi, наче у свято... бач, процвiтають на нивi, неначе
мак"...
Вранцi Маланка - кого стрiла - питала:
- Не знати, будуть дiлити землю?
Ковалиху - i ту зачепила:
- Чули, серце, скоро землю нам мають давати.
- Аякже, Маласю, чула. Аякже. Тiльки в людей i розмови, одним тiльки
живуть, одним i дишуть. Мiй ще з зими купив у пана одну десятину: й
завдаток дав, а далi не хоче платити. Нащо, каже, маю викидать грошi, коли
однаково земля буде моя. Нехай пропада║ завдаток. А менi шкода й завдатку.
Оце! Щоб за сво║ та ще й платити. I копiйки не дам. Нападаюсь на свого,
щоб одiбрав, а вiн не хоче. Що з воза впало, те, каже, пропало. Будуть,
будуть дiлити. Вам бiльше прийдеться, бо ви безземельнi. Коли б тiльки
справедливо дiлили, щоб люди не бились помiж собою...
- Ой, коли б то дав милосердний... Звiсно, люди - божi собаки,
гризуться. Спасибi вам, серце, за добре слово. Хай вам господь помага║, де
тiльки лицем обернетесь...
Маланчине серце топилось, як вiск. пй навiть чудно, що з ковалихою вони
часто у сварцi.

* * *

Марiя сплеснула в долонi.
- Глядiть, i дядько Панас прийшли послухать!
- Хiба не можна? Може, тут щось погане говорять?
Низька корячкувата постать спинилась на хатнiм порозi, переставила
довгий цiпок з корою у хату i, спершись на нього, щулила очi. Здавалось,
вербовий пень витяг з землi сво║ корiння та причвалав мiж люди, цупкий,
битий негодою, з духом землi, на якiй рiс. Стара Кандзюбиха кликала брата:
-Заходь, заходь у хату.
Всi повернули до Панаса обличчя, а чужий раптом замовк, поклав руки на
стiл i заклiпав очима.
Панас все ще роздивлявся по хатi.
- Щось у вас свiтло погано горить, не розберу я зразу.
Але вiн вже пiзнав. Коло Гафiйки сидiв Олекса Безик, якого на селi
звали Пiвтора Лиха. Вiн мав дiтей, як маку, i анi клаптика поля. В кутку
пiдпирав стiни високий Семен Мажуга, з запалими грудьми та довгорукий,
весь як складаний ножик. Вiн тiльки й жив з того, що на клишоногiй кобилi
возив ║вре┐в на вокзал. Були тут Iван Короткий i Iван Редька, Олександр
Дейнека та Сава Гурчин, всi безземельнi, або такi, що ┐х земля не могла
згодувати.
Тодi Панас переставив через порiг сво┐ чоботища, в яких, певно, бiльше
було онуччя, нiж нiг, i примостився бiля Марi┐.
- А хто ж той чорнявий, що за столом?
- Се чоловiк з Ямищ,пояснила Марiя i обернула до чужого зацiкавлений
вид.
- Розказуйте далi,-попрохала вона.
Той перестав клiпать очима. I всi обернулись до нього.
- Ну, значить, зiбрались ми зараз на зборню, староста з нами, так i