"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

* * *

Тепер для Маланки настали кращi часи. Андрiй буй при роботi i хоч не
весь заробiток приносив додому, а все ж голоднi вони не сидiли. З Андрi║м
вона рiдко й стрiчалась, бо вiн ходив лиш на нiчну змiну, а удень спав,
або блукав десь удвох з Хомою. Маланка з Гафiйкою теж заробляли, i днi iм
минали на чужiй нивi. Проте Маланка не мала спокою. Чутки про землю ожили
з весною, наче посходили з зiллям укупi i з ним розростались. Дарма, що
разом з клунками насiння вона кинула в порохово┐ колишнi надi┐; вони тепер
знову прохались до ┐┐ серця. Iз уст в уста, од хати в хату, з села в село
- котилась радiсть: будуть землю дiлити. Хто сказав перший i хто останнiй
- нiхто не питав. Чутки пливли як хмари, самi собою, носились в повiтрi,
мов пил з квiток в час красування ниви.
- Чули? будуть землю дiлити.
- Обдарують людей. Минуться злиднi.
- Земля вже наша. Скоро почнуть дiлити.
- Навiть пани гомонять: оддаймо землю.
- Пани? Не вiрте.
- Аякже!
- Звiсно, бояться.
В Маланки очi блищали.
А тут - сама земля пода║ голос.
Спiва║ Маланцi колос, смi║ться лука раннiми росами, дзвоном коси,
кличуть городи синiм сочистим листом, тучна земля диха на не┐ теплом, як
колись маминi груди.
А на той голос пода║ голос Маланчине серце, обзиваються руки, сухi i
чорнi, що силу вiддали землi i в себе взяли вiд не┐ силу.
Часом, серед роботи, вона ставала i оглядала землю.
Котились низом ниви, стелились горбами, повнi, свiжi, багатi, та все
чужi. Скiльки оком захопиш, кiнця-краю нема║. А все чужi. I навiть не
людськi, а панськi. Нащо йому? Куди все подiне?
Серце болiло дивитись, а вже поле потиху шептало i потiшало:
"Не журися... подiлять... подiлять"...
Думи про землю будили Маланку по ночах. Вона прокидалась, вся зрошена
потом, тривожна. пй раптом здавалось, що се неможливе. Не оддасть свого
добра багач мужиковi нiколи, нiколи. У нього грошi, у нього сила, а що в
мужика? Чотири кiнцi - руки та ноги. Нiчого з того не вийде, все буде, як
було: довiку буде убогий на чужiм марнувать свою силу, до домовини не
зазна║ Маланка кращо┐ долi, зносить Гафiйка красу i лiта по наймах,
зчорнi║, зiв'яне на чужiй працi, як ┐┐ мати. Тiльки й землi тво║┐ буде, що
лопатою згорнуть на груди.
Холодним потом обливалась Маланка, вся терпла i гострим оком вдивлялась
у пiтьму, наче питала: як буде? Але нiч темна, слiпа i глуха: вона вмi║
тiльки мовчати. Тимчасом сподом, потай од холодно┐ думки, ворушилася
тепла, маленька i добра. Вона щось шепотiла Маланцi i вела за собою на
поле.
Хвилю║ на сонцi нива, та божа постiль, льон процвiта║ синьо, сказав би
- небо задивилось в озерце, на сiножатi - вiз. Гафiйка году║ дитину, а
друге бiля Маланки: "бабо!..". I все те - родюча нива, вiз, конi,