"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

його сiрi, трохи холоднi очi дивились не так на не┐, а всередину, в себе,
i через те слова були мiцнi та повнi, наче добре зерно. Вона теж чула, що
багачi сердитi на нього.
- Найбiльше люту║ на мене Пiдпара. В недiлю кричав на сходi: таких, як
Кандзюба, в Сибiр. Завiв газети, книжки голотi чита║, бунту║ народ.
Бомажки, розкида║. А сам, як стрiне, зараз пита║: а що там чувати? Що про
вiйну нового пишуть? Мати теж дорiкають: свiтите свiтло, а воно дороге.
- Ну, а Марiя?
Прокiп зирнув на не┐ допитливим оком. Гафiйка стояла мiцна, запалена
сонцем, з тонким пушком на руках i ногах, мов золота бджiлка. Спустила очi
додолу i уважно ловила мiж два пальцi ноги якесь стебло.
- Марiя? Що ж, молодиця, як молодиця... пй аби люди, аби послухать та
свого докинуть. Не так склалось, як думав. Менi б товариша треба, та ти не
схотiла.
Стебло не давалось, тiкало з-пiд пальцiв.
- Облиш, Прокопе, годi.
- Та я нiчого. Не кличеш жалю, сам часом прийде до тебе. Все
сподiва║шся Гущi?
Гафiйка пiдняла на Прокопа очi.
- Се┐ ночi Марко менi снився.
- Ага! Я i забув. Дядько Панас стрiв мене вранцi: прийду до вас, каже,
послухать, про що там мудрi радять...
- Сниться менi, тiльки я нiби скiнчила розносить листочки i вже
останнiй виймаю, щоб застромити Петровi в повiтку - хтось мене ляп по
руцi. Я так i захолола уся. Дивлюсь - Марко. Такий сердитий. "Я, каже,
сиджу за вас у тюрмi, а ти так слова мо┐ сi║ш? Покажи руки". А менi
соромно - страх, що руки порожнi, очей звести не смiю, не смiю показать
йому руки. I хочеться похвалитись i не добуду голосу з грудей. Чу║ш,
Прокопе, коли нових даси? У мене бiльше нема.
- Нема i в мене. Пiду на тижнi в город, то принесу. А ти заходь.
ПрокIп обiймав оком Гафiйку. Туга, здорова, чиста - вона свiтилась на
сонцi, як добра рiлля, як повний колос, а очi мала глибокi та темнi, як
колодязне дно.
Тi очi його чарували. Прокiп зiтхнув.
Але - зiтхай, не зiтхай - iнакше не буде. Вiн хтIв принаймнi словом
полегшити свою душу, як хмара чу║ потребу вилить свою вагу, i говорив. Бо
що сво┐ болi - пусте. Свiтове горе велике. Вiн надивився на нього. I вдома
i по свiтах. Скрiзь бiднi сподом, багатi зверху. Долиною сльози, верхами
глум. У поросi люди, як той шпориш придорожнiй, затолоченi сильним,
багатим. I нiкому крикнуть: зведись, народе, простягни руку по свою
правду. Як сам не вiзьмеш, нiхто не дасть. Не народився, видко, ще той,
кого почують. Треба мати великий голос. А що ми можемо? I де наш голос?
Тiльки пошепки скажеш: вставай, Iване, обмий лице. Зведися, Петре, нас
бiльше буде. Коли б спромога хоч це зробити, кiлькох збудити, а тi вже
iнших. Запеклась кривда у кожного в серцi - торкнись до болячки - i
запече.
Щось було тихе, покiрне в тих скаргах, наче рiчка журливо дзвенiла по
дрiбних камiнцях.
Нi, Марко не такий. Вiн як бурчак рвав би камiння, рив береги, з
корiнням вивертав би дерева. Його слухали б всi.