"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Земля повечеряла сонцем i облягалась на нiч. Блакитнi тiнi розкривали
свою глибiнь i приймали, як в м'яке ложе, Гафiйчинi думи, сподiвання
Маланки...

* * *

Маланка не хотiла вiрить. Ат, знов наплiв Гудзь. Андрiй аж мiнився, так
сердивсь. Гудзь, Гудзь... Вiн бачив на власнi очi. Не сам Хома, прикажчик
казав. Вуси ще бiлiшими стали на червонiм виду, i очi лiзли наверх.
Маланка низала плечима, але вдягла кожушанку i побiгла до двору. Тепер це
вже ┐┐ справа. Панич Льольо мусить найняти Андрiя, вона ж в них служила,
вона робила на них. Маланка довго кашляла в кухнi, поки нарештi вийшов
панич. Ну, панич як панич, пожартував трохи з старо┐, але Андрiя найняв.
До прикажчика в помiч.
Се була велика радiсть. Тепер вже щодня палав у печi веселий вогонь,
смачно пахло борщем або галушками, i коли Андрiй смерком вертався до хати,
свiжий од вiтру, з духом морозу у всiх складках одежi, Маланка старалась
догодити йому, i повага хазяйки була у всiх ┐┐ рухах.
По вечерi Андрiй присувався до печi i виймав люльку. Червоний жар
клiпав до нього синявим оком, моргав, стрiляв зiрками i загортався нарештi
на нiч в кожух сiрого попелу. Гафiйка гримiла ложками, хлюпала лiтеплом, а
Маланка, заклавши руки, побожне слухала оповiдання про те, скiльки
привезено цегли, яке й чому забраковано дерево, що прикажчик нiчого не
розумi║ i коли б не Андрiй, не було б дiла.
З весною, коли розпочались справжнi роботи, розмови ставали бiльш
рiзнобарвнi i розростались. Андрiй був як у гарячцi. Йому здавалось, що
все йде дуже помалу, що будуванню кiнця не буде. Се була його гуральня, се
вiн ставив ┐┐, i навiть Маланка, заметившись його настро║м, часто бiгала
дивитись, як посувалась робота. Вона навiть забула сво┐ мрi┐ про землю i
жила з Андрi║м одним життям.
Нарештi одного дня, так щось по зелених святках, високий комин гуральнi
дихнув клубами диму, i з колишнiх ру┐н сахарнi розлiгся понад селом
свисток.
Андрiй зiрвався з мiсця. Вiн нахилився вперед, витягнув шию i ловив
вухом той клик машини довго, уважно, наче боявся пропустити з нього хоч
одну мить. Потому обернувся до жiнки, весь сяючий, з впрiлим одразу чолом:
- Чу║ш, Маланко?
Маланка чула.
- Се тобi не земля, що буцiм мають дiлити... Се тобi, пане добродзею,
не жарт, а гуральня...
Маланка зiтхнула. Вона тiльки глянула на сво┐ чорнi та сухi руки, що
просили iншо┐ працi, i почула, як ┐┐ мрi┐ впали глибоко, аж на дно серця.
Того ж таки вечора Андрiй пiшов на нiчну змiну.

* * *

Хоч од м'ясниць, як оженився Прокiп, небагато часу минуло, але Гафiйцi
здавалось, що Прокiп вирiс i навiть постарiв. Вiн стояв перед нею i
говорив, а вона оглядала його широкi плечi, спокiйне лице, на якому
несподiвано якось виросла борода i осiла чоловiча повага. пй здавалось, що