"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Тепер Маланчинi очi вже самi плачуть. За осiнь та зиму стiльки вилляли
слiз, що уже звикли. Бо настав холод, сльота та негода не тiльки в
природi, а в серцi. Облетiли надi┐, розметались безслiдно, i там тепер
голо, як в лiсi. Снiги тепер в серцi i вовки виють. Господь не схотiв
показать свою правду: як була панська земля, так i лишилась панська. Дурно
Маланка збирала насiння, дурно плекала надi┐. Вузлики з зерном так довго
висiли пiд образами в хатi, аж намулили очi. Нарештi зняла та винесла в
хижу. Годi себе дурити. "Нащо знiма║ш? Настане весна - лани засi║ш". Це
Андрiй так впiк у живе.
Сухi губи в Маланки стиснулись од болю на саму згадку.
пх тро║ - а всiм судилась однакова доля. Холод i голод, i безнадiя.
Днями сидiли в нетопленiй хатi i не варили страви. Свiтили ненависним
оком, кусались кривавим словом. Як звiрi. Щоб не замерзнуть, Андрiй нишком
по ночах рубав по шляху верби, або розбира стрiху в сусiднiх порожнiх
будинках. Якби не совiсть - крав би. Потому залiзла колька у груди,
вчепився кашель. Печiнки вивертало, по ночах нiхто спати не мiг. Навкруги
порожньо, сумно. Гафiйка ходить, немов черниця. Мовчить, нiчого не каже.
Хiба Маланка i так не зна║?
- Бач, книжки носить... Якби пiшла за нього, читала б разом.
- Облиште, мамо.
- На кого чека║ш? На Гущу? Бачиш, бiда. Батько небагато заробить, я
немiчна, зчорнiла од працi - та що iз того? А Прокiп...
Ах, як се нудно, як нудно все одно чути
- Ви не журiться, мамо. Я пiду в найми.
Маланка прикусила язика.
- До двору наймуся. Або до Пiдпари, вiн, кажуть, шука║ дiвки.
Очi в Маланки стали наляканi, круглi. Щось промайнуло на мить перед
ними, давн║, напiвзабуте. Вона пiдняла руки, наче хотiла його одiгнати.
- Мовчи вже краще.
- пй-богу...
Тодi Маланка раптом розм'якла. Що там журитись, коли все йде на краще.
От перебудуть зиму, весна не за горами. Андрiй напевне найметься до пана,
почнуть люди городи копати, пiдуть заробiтки.
Голос Маланчин ставав теплiшим, немов нагрiвався од сонця, що тихо
сiдало перед самою хатою. Золотий обрiй зробив з вiкон вiвтар, комин
червонiв жаром, неначе в печi палало, слова стелились лагiдно, як останн║
промiння, i гасли поволi в вечiрнiх тiнях. До Гафiйки лиш часом долiтали
окремi слова. Той лагiдний тон будив у не┐ згадки, навiвав думи.
"Коли б знала - куди, пiшла б пiшки до нього. Нехай би не думав, що
одцуралась. Сказала б: я не забула, Марку, тво║┐ науки: ти кинув слово, а
з нього вродилось десять... Тебе зачинили за грати, а тво║ слово ходить по
свiту"...
...настануть жнива, будемо жати, заробимо хлiба, а восени...
"Хто любить вiрно, той хтiв би весь свiт засiять милого словом...
Знущаються з тебе, а я хiба мало прийняла муки? Гляди, яка стала. Щодня
тобою журюся, щодня думка круг тебе в'║ться"...
...Таки посвата║ хтось... ще твоя доля за дверима у бога...
"Чекаю на тебе i виглядаю. Як не за тобою, то нi за ким. Одна в мене
потiха, що розмовляю з тобою, хоч ти й не чу║ш"...
Вiкно поволi гасло.