"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

говорив, а снiг розкидав, наче коняка. Андрiй голосно сапав, його очi
бiгли кудись наперед, назустрiч мурованим стiнам, що, здавалось, уже
тремтiли вiд живого робочого руху, уже бухали з коминiв димом.
"На сей раз Хома не дурить", калатало серце в Андрiя.
Iшли безлюдним селом, засипаним снiгом, мов глухим лiсом, який швидше
хотiлось минути, щоб побачить простори.
Коли ж нарештi ка горбку перед ними зачорнiли ру┐ни сахарнi, Андрiй
виразно на мить побачив дими, почув знайомий гомiн. Правда, дими враз
щезли, зате бiля сахарнi ро┐лась купа людей i чорнiли пiдводи.
- Куди бiжиш? Постигнеш...
Андрiй одмахнувся рукою. Ет, що там тепер Хома... Вiн бачив уже валку
саней з колодами, брусами, повнi лубки червоно┐ цегли, немов миски ягiд,
волохатих коней, закутаних у власну пару, зiгнутi спини, пiднятi пуги...
Ньо... Вйо! Соб-соб!..
На подвiр'┐ стояв прикажчик i серед крикiв та зойку приймав матерiал.
Андрiй бiгав од саней до саней, обмацував дерево, стукав по цеглi,
заглядав кожному в очi, немов питався, чи правда? Перед прикажчиком зняв
шапку i довго мовчки стояв.
Пiдiйшов до Хоми i осмiхнувся.
- Буде?
- А буде...
- Гуральня?
- Таже казав.
Споловiлi, зеленкуватi очi Андрiя блищали, як лiд, що тане на сонцi.
Вони пестили чорнi, задимленi стiнi сахарнi, круглi жовтi колоди на бiлiм
снiгу, смiялись до стосiв цегли, до прикажчиково┐ бороди, сиво┐ од морозу.
Тепер, пане добродзею, вже пустять пару... Не буде чоловiк з голоду
гинуть, аякже... - прийде термiн - бери готовi грошi. Так, так, Маласю, от
тобi й "фабрикант"...
- Що, Хомо, буде? А бач, а бач...
Але на Андрiя шипiли з Хоминих очей зеленi гадючки.
- Чого радi║ш? Гада║ш, вони горiлку гнать будуть? Кров з тебе
гнатимуть, а не горiлку. Хлiба схотiв? А горба не заробиш? Гляди! Кому
черево наростi аж вище носа, а тобi жили тягтиме, пропади воно прахом...
- Чекайте, Хомо...
- ...бодай би взялось вогнем та розвiялось попелом разом з людською
кривдою...
- Чекайте ж бо, Хомо...
- Чого чекати? Вiн дума - гуральня. Домовинi тобi готують - чотири
дошки та яму. Та й вже.
- А, якi ж бо ви, Хомо...
Але Гудзя годi було спинити. Вiн гнав, наче з горба
- От взяв би - р-раз, р-раз, розвалив би к бIсовiй мамi, зрiвняв би з
землею, щоб i пам'ять пропала на вiки вiшнi...
Хома махав руками i тупав ногою. Кожна зморшка на безвусому видi
скакала у нього, i видко було, як пiд старою свиткою корчилось тiло, наче
пружина.
Андрiй з ляком дивився на Гудзя. Вiн навiть язикI забув у ротi.
Що се з Хомою? I що вiн каже? Треба ж iз чогось жити... Хiба краще
отим, що крутяться на латочцi поля i не зберуть, бува║, навiть насiння?