"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

промовчить... Усе не так, як людськi дiти...
Але, помiтивши сльози в Гафiйчиних очах, вона замовкала, жаль сповняв
┐┐ серце i вилiтав довгим зiтханням. Вона вже знала, яка доля чигала на ┐┐
дитину. Доведеться ┐й топтати материну стежку... Ой, доведеться...
З пониклою, обваженою гiркими думами головою вона прислухалася до
останнiх звукiв затихаючо┐ в селi весiльно┐ музики, з якими гинули ┐┐
останнi надIп, останнi сподiвання...

* * *

Iдуть дощi. Холоднi осiннi тумани клубочаться угорi i спускають на
землю мокрi коси. Пливе у сiрi безвiстi нудьга, пливе безнадiя, i стиха
хлипа║ сум. Плачуть голi дерева, плачуть солом'янi стрiхи, вмива║ться
сльозами убога земля i не зна║, коли осмiхнеться. Сiрi днi змiняють темнi┐
ночi. Де небо? Де сонце? Мiрiади дрiбних крапель, мов вмерлi надi┐, що
знялись занадто високо, спадають додолу i пливуть, змiшанi з землею,
брудними потоками. Нема простору, нема розваги. Чорнi думи, горе серця,
крутяться тут, над головою, висять хмарами, котяться туманом, i чу║ш коло
себе тихе ридання, немов над вмерлим...
Маленьке, сiре, заплакане вiконце. Крiзь його видко обом - i Андрi║вi i
Маланцi, як брудною, розгрузлою дорогою йдуть заробiтчани, йдуть та йдуть
чорнi, похиленi, мокрi, нещаснi, немов калiки-журавлI, що вiдбились од
свого ключа, немов осiннiй дощ. Йдуть i зникають у сiрiй безвiстi...
Тьмяно в халупцi. Цiдять морок маленькi вiкна, хмуряться вогкi кутки,
гнiтить низька стеля, i плаче зажурене серце. З цим безконечним рухом, з
цим безупинним спаданням дрiбних крапель пливуть i згадки. Як краплi сi -
упали й загинули в болотi днi життя, молодi сили, молодi надi┐. Все пiшло
на других, на сильнiших, на щасливiших, немов так i треба.
Немов так i треба...
А дощ iде... Горбатими тiнями у хатнiм присмерку, сидять старi, немов
рiшають загадане Гудзем завдання: - чи прийде коза до воза? А мабуть,
прийде...



ЧАСТИНА ДРУГА

Снiги впали великi, i Андрiй радо прокида║ од порога до ворiт стежку.
Воно усе ж робота, та й не мусить чоловiк вiчно стирчати в хатi, де
свiтить порожнiм оком голод та нужда товчеться по вогких кутках. Бо то,
пане добродзею, приходять останнi часи: i рад би щось заробити, та нема
де. Не зна║ш, як перебути зиму. Маланка чорна, зсохлась уся на шабатурку,
тiльки оком пече та колить, та бухика по хатi, аж шибки деренчать.
Весiльну пам'ятку ма║ш, Маласю. Аякже... Як брав панич Льольо, той, з
сусiдньо┐ економi┐, в нашого дiдича дочку, стара наче здурiла: чим стрiну,
як будуть од вiнця ┐хать - ячмiнним хлiбом? Вона в них служила, на ┐┐ очах
i панич вирiс... Бiгала по селу, змокла, на качан змерзла, поки не
випрохала десь паляницi. Либонь в ковалихи. Правда, дав панич Льольо два
злоти та один бабi Мар'янi оддала, бо як схопила колька, то мало душа не
втiкла з тiла. А тепер ма║ш - бухикай, серце... панську ласку викидай з