"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу авторапромовчить... Усе не так, як людськi дiти...
Але, помiтивши сльози в Гафiйчиних очах, вона замовкала, жаль сповняв ┐┐ серце i вилiтав довгим зiтханням. Вона вже знала, яка доля чигала на ┐┐ дитину. Доведеться ┐й топтати материну стежку... Ой, доведеться... З пониклою, обваженою гiркими думами головою вона прислухалася до останнiх звукiв затихаючо┐ в селi весiльно┐ музики, з якими гинули ┐┐ останнi надIп, останнi сподiвання... * * * Iдуть дощi. Холоднi осiннi тумани клубочаться угорi i спускають на землю мокрi коси. Пливе у сiрi безвiстi нудьга, пливе безнадiя, i стиха хлипа║ сум. Плачуть голi дерева, плачуть солом'янi стрiхи, вмива║ться сльозами убога земля i не зна║, коли осмiхнеться. Сiрi днi змiняють темнi┐ ночi. Де небо? Де сонце? Мiрiади дрiбних крапель, мов вмерлi надi┐, що знялись занадто високо, спадають додолу i пливуть, змiшанi з землею, брудними потоками. Нема простору, нема розваги. Чорнi думи, горе серця, крутяться тут, над головою, висять хмарами, котяться туманом, i чу║ш коло себе тихе ридання, немов над вмерлим... Маленьке, сiре, заплакане вiконце. Крiзь його видко обом - i Андрi║вi i Маланцi, як брудною, розгрузлою дорогою йдуть заробiтчани, йдуть та йдуть чорнi, похиленi, мокрi, нещаснi, немов калiки-журавлI, що вiдбились од свого ключа, немов осiннiй дощ. Йдуть i зникають у сiрiй безвiстi... Тьмяно в халупцi. Цiдять морок маленькi вiкна, хмуряться вогкi кутки, гнiтить низька стеля, i плаче зажурене серце. З цим безконечним рухом, з упали й загинули в болотi днi життя, молодi сили, молодi надi┐. Все пiшло на других, на сильнiших, на щасливiших, немов так i треба. Немов так i треба... А дощ iде... Горбатими тiнями у хатнiм присмерку, сидять старi, немов рiшають загадане Гудзем завдання: - чи прийде коза до воза? А мабуть, прийде... ЧАСТИНА ДРУГА Снiги впали великi, i Андрiй радо прокида║ од порога до ворiт стежку. Воно усе ж робота, та й не мусить чоловiк вiчно стирчати в хатi, де свiтить порожнiм оком голод та нужда товчеться по вогких кутках. Бо то, пане добродзею, приходять останнi часи: i рад би щось заробити, та нема де. Не зна║ш, як перебути зиму. Маланка чорна, зсохлась уся на шабатурку, тiльки оком пече та колить, та бухика по хатi, аж шибки деренчать. Весiльну пам'ятку ма║ш, Маласю. Аякже... Як брав панич Льольо, той, з сусiдньо┐ економi┐, в нашого дiдича дочку, стара наче здурiла: чим стрiну, як будуть од вiнця ┐хать - ячмiнним хлiбом? Вона в них служила, на ┐┐ очах i панич вирiс... Бiгала по селу, змокла, на качан змерзла, поки не випрохала десь паляницi. Либонь в ковалихи. Правда, дав панич Льольо два злоти та один бабi Мар'янi оддала, бо як схопила колька, то мало душа не втiкла з тiла. А тепер ма║ш - бухикай, серце... панську ласку викидай з |
|
|