"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

чекала.
Часто удень, покинувши роботу, вона висувала з кутка Гафiйчину скриню i
переглядала ┐┐ убоге шуплаття, розгортала вишиванi рушники i переводила
задуманий погляд на дочку. Вiдтак поправляла на нiй намисто, обсмикувала
сорочку, укладала складки спiдницi i жалiбно похитувала головою, змигнувши
крадькома сльози.
Але чого вона не могла байдуже чути - так се бубна. Як тiльки з
далекого кута села, пiд хмарним осiннiм небом, розлягалось його глухе
дудiння, вона вискакувала надвiр, прислухалась, намагалась вгадати, в
чийому дворi справляють весiлля, i виявляла таку цiкавiсть до того, хто
кого посватав, немов сама мала надiю незабаром вiддатись. Вона жила у
вiчному напруженнi, ┐┐ рухи зробились жвавими, нервовими, а малi чорнi очi
неспокiйно поблискували.
А бубон грав. Починаючи з середини тижня, ходили по вулицях молодi з
розпущеними косами i падали в ноги, прохаючи на весiлля, або мiсила болото
весiльна перезва, сповняючи холодне повiтря пiснями. Маланка в однiй
сорочцi вискакувала на порiг хати, пiдпирала голову долонею i жадiбно
стежила оком за весiльною процесi║ю, мерзла i не помiчала того. Вона
несказанно дратувалась.
Кожен засватаний парубок, кожна дiвчина, що подала рушники, втрачали
раптом в ┐┐ очах цiну, не вартi були доброго слова.
-Посватав! узяв добро! - шипiла вона з кривим усмiхом.Буде годувати
чужi дiти й жiнку-нетiпаху. Хiба нiхто не зна║, що вона й хлiба спекти не
годна, ┐й тiльки до хлопцiв iржати, немов кобилi.
- Зав'язала собi свiт за тим ледащом... Рябий, гугнявий та ще й злодiй:
украв торiк лантух жита з току.
Зате, стрiчаючись з жiнками, що мали дорослих синiв, вона ставала
солодкою i хвалилась дочкою: слава тобi, господи, таке воно в не┐
роботяще, таке добре, покiрливе, немов телятко...
Час тягся.
Вечiр за вечором просиджували вони з ГафIйкою у прибранiй, як на
великдень, хатi, в чистiй одежi, немов чекали дорогого гостя, що от-от не
видко як затупа║ перед хатою, сколошка║ собак i вiдхилить дверi. У Маланки
захована навiть була в комiрчинi, пiд старим манаттям, пляшка горiлки, про
яку опрiч не┐ нiхто не знав.
А навкруги лунали музики, дуднiли бубни i полошили нiчну тишу п'янi
пiснi. Нiхто не з'являвся. Кривi стiни халупки, вип'явши боки, моргали по
кутках зморшками-тiнями, паперовi козаки, узявшись в боки, стояли вряд i
мовчки дивились на тьмяне свiтло лампки, а чепурнi голубки крутились перед
образами, пересуваючи довгi тiнi крил по низькiй стелi.
Нудна тривога, мов дерево з насiння, росла в Ма ланчинiй душi. Невже не
прийдуть? Невже нiхто не посвата║? Вона перебирала в пам'ятi усiх парубкiв
села - i багатих, i середнiх, i навiть бiдних, хоч довше зупинялась на
багатих. Мiркувала, прикидала i все сподiвалася. Часом вона думала, що
Гафiйка сама винна.
- Гей ти, вайло! - гукала вона на не┐, коли Гафiйцi ненароком вилiтало
з рук веретено, або коли вона зачiпляла що по дорозi.- Яка з тебе хазяйка
буде, що нi ступити, нi зробити до ладу не годна? Кара божа, не дiвка, -
сердилась вона знову: - ти як голову вичесала? Хто тебе вiзьме таку
нечупару?.. Чого мовчиш? Говорити не вмi║ш? Побачите... вона й долю свою