"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

як камiнь в воду; i вмить склепити очi.
Сонна, напiвпритомна, Маланка розклада║ в печi вогонь i приставля║
окрiп, щоб зготувати Андрi║вi вечерю. Вогонь пала║ i гуготить, а вона
заплющу║ очi, хита║ться, i ┐й зда║ться, що то шумить колосом нива i серп
черка║ по стеблу. Ой, як душно, як сонце пражить. Ба нi, таж то вогонь
пече, бо близько стала. Ось вона нажала снiп i крутить перевесло... так
болить спина, трудно зiгнутись. Ага: то вона тiсто мiсить на галушки. Жни,
Гафiйко, жни... трудно, серце, заробити, за дванадцятий снiп жавши, а
треба... Що, пучку врiзала, сичиш з болю?.. Ай, нi, таж то окрiп збiга║...
Сьорба║ юшку Андрiй... зда║ться, говорить щось... у хатi чи надворi?..
- Чом не вечеря║ш?
- Га?
- Вечеряти йди...
- Вечеряй сам... я потому.
Ложки треба по... а-а-а!.. помити. Такi ноги важкi, мов у чоботях... а
голова ж... голова, ледве на в'язах здержиш...
Ну, врештi... На призьбi краще. Ти спиш, Гафiйко?.. Подушку взяла б...
ну, спи й так, дитино, коли заснула. Ой, кiсточки ж мо┐, кiсточки болючi.
Ой, мо┐ рученьки, нiженьки мо┐... Iже ║си на небеси... Хлiб наш
насущний... А-а-а!.. зорi дивляться з неба. Жаби крякають до сну. Блакитна
баня спуска║ться все нижче i нижче... наляга║ на тiло, гнiтить повiки...
Так солодко, спокiйно... Не встав би й на суд страшний, не звiвся б i до
долi... А небо все нижче та й нижче... пестить, обiйма║... зорi лоскочуть,
немов цiлують. Душа розпустилась в блакитi, тiло прилипло до призьби i
тане, як вiск на вогнi. Нема нiчого... небуття... повне небуття!,.
Хiба ж не радощi!

* * *

Допiру по жнивах показалося, що зима буде голодна. Посуха та й посуха.
Жита запалило, хлiб уродивсь рiдкий та безсилий. Смiх i горе було дивитись
на те, що зажали Мяланка з Гафiйкою, а настреляних Андрi║м качок та зайцiв
пани по┐ли. Ще труднiше заробити буде се┐ зими, нiж торiк, а тi, що мiряли
землю, як щезли, так i слiд ┐х пропав. Анi чутки. Андрiй теж мовчить щось
про фабрику.
По селу йшли розмови про Гудзя. Оповiдали, що вiн у гнiву забив ломакою
вола. Ударив попiд вухо i розколов голову. За те пан прогнав його з двору,
i тепер Гудзь вешта║ться без служби, пропива║ останню одежу та хвалиться,
що й пановi таке буде, як воловi. Колись вiн заскочив i до Андрiя.
- Ловиш рибку, "пане добродзею"? - привiтав вiн його з п'яним
смiхом.Лови, лови, може, нею подавляться тi, що ┐дять ┐┐. Фабрикант! Вiн
дума║, що для нього фабрику збудують. Аякже, чорта пухлого дочека║шся!.
Сови га ворони там житимуть, поки не завалиться iк лихiй матерi. Кажи -
найма║ш Гафiйку? Нi? Волi║ш з голоду згинути, як руда миша зимою? Ну,
здихай, враг тебе бери з усiм кодлом, хiба менi що? Знайдемо й другу!..
Вiн розсердився, гримнув дверима i вийшов з хати, але за хвилину знов
просунув у дверi червоне й завзяте обличчя.
- Гей ви, фабриканти! Пам'ятай одно з другим, що ще прийде коза до воза
та скаже ме... Але Гудзь дасть дулю,о!..
Андрiй не витримав.