"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

тремтiла.
- Що з тобою? - допитувалась Маланка i взяла Гафiйку за холоднi руки.
Гафiйка мовчала i тiпалась, як у пропасницi. Маланка завела ┐┐ до хати
i кинулась свiтити свiтло. Блiде свiтло ще чорнiшi тiнi поклало на ┐┐
бiлому виду, широко оодкритi жахом очi заблищали, як склянi. Маланка
зовсiм перелякалась. Посадила Гафiйку на пiл i почала тремтячими руками
обмацувати ┐┐ лице, голову.
- Що тобi? Налякалася? Болить що?
Одповiдi не було. Тiльки пiд руками в Маланки тiпалось холодне тiло.
Маланка почала гукати Андрiя. Та Андрiя десь не було.
Маланцi заходило в голову, що сталося з Гафiйкою? Наврочив хто?
Налякав? Пiдвiяло? Куди вона ходила? де була? Що ж це, господи, подiялось
з дiвчиною! Коли б хоч сказала, коли б промовила, а то мовчить, як
нежива...
Склянi очi i чорний, схудлий зразу вид лякав Маланку, i вона почала
сама труситись над Гафiйкою, хрестячи ┐┐ всю дрiбними хрестами.
На щастя, надходив Андрiй. Вiн був веселий, чи напiдпитку, бо говорив
голосно i зворушено.
- Ну, так i ║... я ще тодi казав... На┐хали i забрали...
Маланка зашипiла на його.
- Де ти волочишся?
- Де ж? На вулицi. Дивився, як вели Марка Гущу... на┐хали й забрали.
Догрався. Я б такого, пане добродзею, за шию та на галузку. Коротка
справа...
З полу почувся стогiн.
- Цить! - накинулась на Андрiя Маланка: - бачиш, заслабла... Бiжи зараз
по Мар'яну... може, одшепче, пiдкурить чи переполох викача║... не знати,
що ┐й таке. Ну, бiжи ж швидше...
Андрiй подавсь до шептухи.
Мар'яна, мабуть, помогла, бо за два днi Гафiйка пiдвелась. Худа, жовта,
аж чорна, немов удовиця, сумна i мовчазна. Вона все тiкала з хати, щоб не
бути вкупi з старими. Найбiльше уникала батька, немов боялась його. На
самотi плакала. I думала, думала, аж ┐й тiсно ставало од думок...

* * *

Не все горе, бували й радощi.
Пiсля довгого лiтнього дня, коли сонце сiда║, а розпечена земля поволi
скида║ з себе золотi шати, коли на блiде, втомлене днем небо з'являються
крадькома несмiливi зорi, в останньому промiннi сонця справля║ грища
мушва, а дивно м'яке, злоторожеве повiтря прийма║ оддаль бузковi тони i
робить простори ще ширшими i ще глибшими, - Маланка з Гафiйкою волочать
курною дорогою утому тiла й при║мне почуття скiнченого дня. Вони несуть
додому спечене, як i земля, тiло, а в складках одежi пахощi стиглого
колоса. Не розмовляють. Йдуть мовчки, помахують серпами. Розiгнута врештi
спина, пущена вiльно рука, ще злегка тремтяча од цiлоденного напруження,
дотик мокро┐ сорочки, холодно┐ од вечiрньо┐ вогкостi, м'який пил пiд
ногами замiсть стернi здаються тепер щастям. А вдома чека║ спочинок i сон,
короткий, як лiтня нiч, але солодкий, як холодний лист до рани. Коли б
швидше додому... не вечеряти, не сидiти, не розмовляти, а впасти на лаву,