"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

обнявшись з тишею.
Потому вони разом встали, пiдiйшли, немов змовились, до стола i мовчки
взялись за рибу. Вони по┐ли все дощенту, висмоктали кiсточки, висьорбали
юшку i, мов голоднi коти, вилизали навiть миску.

* * *

Андрiй збирався на пошту: почепив на плече шкiряну торбу, взяв у руки
цiпок. Коли вбiгла Маланка. На пiй лиця не було. Блiда, засапана, очi
горять i вся тремтить.
- Iди... мiряють...
Андрiй видивився на не┐.
Вона не могла говорити, притискала рукою серце i важко дихала. Другою
рукою, умазаною в землi, бо тiльки що полола, вона махала перед його очима
i показувала на дверi.
- Iди ж, мIряють-бо...
- Хто мiря║? Що?
- Пани, ох!.. На┐хали, будуть землю дiлити...
- Яку землю? Що ти мелеш!
- Всяку... помiж людьми... Iди доглянь, щоб нам одрiзали недалеко,
ближче од села. Бо ще приладь дiстанеш...
- Свят, свят, свят... Опам'ятайся. Менi на пошту треба йти.
Маланка позеленiла.
- Ти пiдеш менi?
Вона прискочила до його страшна, як дика кицька, з перекошеним ротом, з
пекучим поглядом, блiда як мара.
- Ти пiдеш менi зараз! - вищала вона тонким голосом.-Тобi, може,
байдуже, дак-менi не байдуже. Ти ма║ш дитину! Ти хочеш зарiзати ┐┐! Ти
всiх нас рiжеш. Зараз менi йди. Люди заберуть краще. Чу║ш? Ну!
I бачачи, що вiн сто┐ть нi в сих нi в тих i дивиться на не┐, вона
вхопила з припiчка рубель i замiрилась на його.
- Iди, бо тут тобi смерть буде!..
Вона ладна була його забити, Андрiй це бачив.
- Тю, дурна!-знизав вiн плечима: - таже бачиш - iду...Вiн сопiв, як
ковальський мiх, i ледве поспiшав за Маланкою.
Увечерi повернулась Маланка додому весела, сливе щаслива. Вона бiгала
по хатi немов молодими ногами, а думки ┐┐ лiтали, як бiлi голуби на сонцi.
Вона осмiхалась. Такi чуднi пани. Ходять собi по полю та й мiряють. Вона
┐м в ноги: пани мо┐, лебедоньки, згляньтесь на мене бiдну, одрiжте ближче,
там, де пшениця родить, а вони регочуть. Iди, кажуть, бабко, додому, ми не
те мiря║мо... А самi регочуть, бодай би вас бог мав у сво┐й ласцi... Вони
думають, що як вона дурна баба, то вже нiчого не тямить... Стiйте, стiйте,
може, i в не┐ голова недурно на в'язах... Хiба вона не змiркувала, що вони
┐┐ дурять. Адже скажи людям зразу, що то для них землю дiлять, то тут така
б Содома знялася, що живцем пожерли б один одного... Кожен за краще бився
б. Ну, але вони пам'ятатимуть бiдну бабу, вони ┐┐ не скривдять... Ще коли
б Андрiй прохав, а то став як пень, бодай би...
Не скiнчила прокльону, не могла лаятись нинi. Вона була такою доброю
сьогоднi, ┐й було так весело, так жалко всiх. Лагодячи вечерю, вона навiть
приспiвувала, а трiскуче полум'я сухого ломаччя немов радiло разом iз нею.