"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

головою крутиш, невiрна! Не бiйсь, Марко нiкому мене не дасть... бо вiн
орел... а над ним, зна║те, кури, вороння того, вороння... мало не
заклюють... Коли й люди на його, i староста, i навiть тато нападаються...
а вiн добра хоче людям. Не тато, а Марко... Чуйте ж, кури, який вiн
добрий, Марко мiй... за те його парубки й дiвчата страх люблять... i
слухають... А ти куди, проклятий? Агуш! бач - наслiдив на книжцi! Що менi
Марко скаже, як побачить на нiй пiвнячi слiди? Скаже: пiвень бiльше
начитав, нiж ти... Ну, тепер усi гетьте, агуша, бо менi треба читати.
Присунуся ближче до сонечка, хай i воно загляда в книжку, хай i воно
чита║... Ну, разом!..

* * *

З погодою щось дiялося. Весна стояла суха i вiтряна. По городах усе
сохло, хлiба на полi не росли, по шляхах носились цiлi хмари куряви. Люди,
мов каня, прохали дощу, бо все вiщувало голод. Цiна на хлiб раптом
пiдскочила, i це так стурбувало Маланку, що вона щоночi бачила поганi сни.
Зате чим гiрше було навкруги, чим бiльше надi┐ хлiборобiв в'яли, тим бiльш
Андрiя опановували мрi┐ про фабрику. Як Маланцi дороге борошно, так
Андрi║вi снилась фабрика. Часом вiн схоплювавсь серед ночi i спросоння, з
якимсь жахом в голосi, питав Маланку:
- Був свисток?
- Який свисток?
- Ну, фабрика свистала? - сердився вiн.
- Опам'ятайся... то тобi в головi свище, по ночах товчешся...бурчала
сколошкана Маланка, позiхала, зiтхала i не могла заснути до рання.
Андрiя жерла нетерплячка. Вiн раз у раз бiгав на ру┐ни, щось
обмiрковував, прикидав, вираховував. Потому бiгав по людях, розпитував,
пускав поголоски, i коли вони знов доходили до його, значно змiненi i
бiльш рiшучi, вiн радiв, хвалився Маланцi i вiрив. Навiть до сво┐х
звичайних заробiткiв вiдносився вiн тепер злегка i не шукав ┐х.
Маланка нарiкала. Дедалi все труднiше i труднiше ставало знайти якусь
роботу. Трави погорiли, по економiях бiльш не наймали. Приступаючи до
печi, вона просто дурiла, бо не знала, що варити. Приварку не було, вiчнi
позики докучили всiм i навiть Маланцi. Найдужче серце болiло в не┐ за
Гафiйкою - таке молоде, ║дина дитина, i мусить голодом млiти. Якимсь чудом
вона роздобувала для не┐ i приносила пiд хвартухом мисочку ягiд або свiжу
паляницю. Андрiй рiдко звертав увагу на страву - голова його була
запрятана фабрикою - але часом i вiн одсовував нiзчимну юшку i починав
бурчати. Маланка чатувала на той мент. Вона вся скипала лихою радiстю i
жбурляла йому в лице всю отруту, все шумовиння свого серця.
В однiй хатi жили два вороги, i хоч кожен з них поринав у власнi думки
i навiть тiкав од другого, проте доволi було яко┐сь дрiбнички - i злiсть
тiпала обома, немов пропасниця.
Одно iх ║днало - це згадка про те, що Гудзь радив найняти Гафiйку.
-А ти ж що, плюнув йому межи очi? -допитувалась Маланка, а сама,
осмiхаючись, думала: чекай, чекай, ось прийде осiнь, тодi побачимо.
- А я так розсердивсь, що мало не побив Хому! ┐й-богу!-хвалився
Андрiй.-Таке вигадав!..