"Михайло Коцюбинський. Дорогою цiною (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- От i не вилiз... от i короткi ноги... ге! Якби не короткi ноги -
сидiв би один iз другим поночi... а тепер у нас вогонь буде... хе-хе-хе...
Кресало ║?.. к!.. А губка ║?.. к!.. Ну, викрешемо... ге!..- торохтiв вiн,
мов горохом сипав.
Iван метушився, бiгав без потреби з одного мiсця на друге, шелестiв
сухим бадиллям, iрощив його i складав на купу.
Врештi черкнулась криця о кремiнь... спалахнула на мент iскра, i стiни
урвища немов двигнулись.
Iван припав до землi i дув. Червону цятку, до яко┐ вiн мало не торкавсь
устами, розбирав гнiв: вона росла, червонiла, пирскала, мов сердитий кiт,
i врештi, не витримавши, схопилась полум'ям, бухнула сивим димом i залляла
свiтлом дно чорториi.
Нерiвне свiтло осявало коротку, грубу фiгуру з круглим ласкавим
обличчям, зарослим, мов куделею, пасмами полового волосся, блимало по
накиданих безладно клунках та по втiкачах, що сидiли й лежали купками по
землi. Крутi глинястi стiни урвища жовтiли, i лиш угорi, в глибоких
заломах, бився крилами сполоханий морок.
Остап та Соломiя присунулись до вогню. Раптом здалека, з берега рiчки,
почувся кiнський тупiт. Усi насторожились.
- Гаси вогонь! - обiзвався хтось пошепки й з тривогою.- Крий боже, ще
помiтять...
Остап знехотя почав затоптувати вогонь, хоч се йому i не вдавалося.
Жеврiюче бадилля розповзалось скрiзь, мов огнянi хробаки, сичало й
курилось.
Тим часом кiнський тупiт завмирав удалинi i врештi зовсiм затих.
У проваллi знов стало темно. Усi мовчали.
- Iване,- перервав хтось врештi тишу,- розкажи-но, як тебе жiнка била
та як ти од не┐ забiг аж сюди...
- Оте║ вигадав! Щоб жiнка та чоловiка била - та се ж беззакон,
безпардон!.. Зроду такого не було... хехе-хе...- непевно якось смiявся
Iван, немов хотiв пiдбадьорити себе.
Iван пристав до Остапа десь у дорозi. Вони були з одного повiту, навiть
села ┐х були близько. Се ┐х з'║днало, i з того часу Iван не розлучався з
земляками. Весела i добродушна вдача Iванова не раз ставала ┐м у пригодi
при довгiй i важкiй блуканинi по чужих краях. Iван охоче оповiдав про сво║
життя домашн║; з оповiдання того можна було зрозумiти, що втiк вiн не так
од панщини, як вiд люто┐ жiнки, яка мала занадто великi кулаки для малого
на зрiст Iвана. От тою-то лютою жiнкою й дратували раз у раз Iвана, та вiн
не сердився i добродушно викручувався жартами.
Та хоч сите тiло Iванове спочило трохи вiд жiнчиних кулакiв, душа його
шукала знайомих вражень покори. Вiн прив'язався до Соломi┐, що огрядною
постаттю нагадувала йому жiнку, i за кождим ┐┐ словом ладен був скочити
хоч у пекло. Сю особливу прихильнiсть до Соломi┐ помiчав не тiльки Остап,
а всi, i лиш висмiювали бiдного коротконогого лицаря.
- Говори,- дратував Iвана той самий голос,- певно, молотила, як цiпом.
Коли б не втiк, то пiшов би досi на смух. '"
- Ну, то що? - жваво пiдхопив Iван.- Хiба я боюся смертi? Сохрани
боже!.. Пошли, господи, й завтра. Раз вмирати - не двiчi. Вмер - i край,
бiльш не встанеш.
- Нi, краще не здихай, Iване, тут, бо будуть шкури дешевi...