"Михайло Коцюбинський. Дорогою цiною (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Хе-хе-хе!.. О, бодай тебе, що вигадав,- хехекав Iван, мов булькав iз
повно┐ пляшки. На смiх його, однак, нiхто не обiзвався. Люди були поважнi,
похмурi навiть. Тiльки дитина часом заквилить й сповнить жалем провалля.
- Чи не час нам у дорогу? - поспитала Соломiя.
- Про те вже дiд Овсiй зна║, вiн тут порядку║,- обiзвався Остап.
Очевидячки, се питання усiх цiкавило, бо по проваллi пройшов шепiт:
пора, пора... I почалося збирання.
- Потихо, потихо, не всi разом,- шамкав дiд Овсiй i все лазив помiж
люди, усе толочив ┐м ноги.
Рушили.
Вибратися, однак, iз темно┐, покручено┐ та вузько┐ чортори┐ було
нелегко. Раз у раз доводилось спотикатися, намацувати дорогу, падати,
чiплятись за клунки, вставати i знов спотикатися. Ся плутанина зайняла
коло години. Врештi вiйнув вiтрець - перед втiкачами була наддунайська
низина. Усi зiтхнули вiльнiше, хоч небезпечнiсть саме тут i починалася.
Треба було перейти рiвне, незаросле й не закрите нiчим мiсце, щоб
опинитися в комишах. Дiд Овсiй вистро┐в усiх в одну лiнiю, а сам пiшов
попереду. Нiч була темна, аж чорна, в кiлькох ступенях нiчого не можна
було розiбрати. Легкий туман вставав над Дуна║м, повз берегами, окутував
втiкачiв. Вони потиху посувалися.
- А я вже вас держуся, як слiпий плота,- шепотiв Iван до Соломi┐, йдучи
за нею.Куди ви - туди й я... Щоб бути разом... А може, вам важко, то дайте
менi клунок, я понесу,- жебонiв вiн, важко вiдсапуючи...
- Та не сопiть так, мов ковальський мiх,- напучувала його Соломiя.- А
клунка свого не дам, бо я ще й вас могла б узяти на горгошi з вашою торбою
разом..
- Коли ж ноги грузнуть, аж у постолах хлющить, та ще щось, не тут
згадуючи, немов чiпля║ться до нiг, не пуска║. Починався мочар, порослий
комишем. Чутно було, як шелестить комиш шорстким листом та iнодi хрусне
пiд ногою суха очеретина.
Йшли недовго. Дiд-провiдник зупинився, наказав усiм залазити в комишi,
скласти сво┐ клунки й бути напоготовi, а сам десь зник.
Близько, зараз отут, дихала холодною вогкiстю рiчка, хоч ┐┐ не видко
було у пiтьмi. Зверху почало щось сiятись, чи то дощ, чи мряка. Втiкачi
розташувалися на мочарi, пiд ногами у них плющало. Вони сидiли нерухомо,
карячки, боячись поворухнутись та зачепити шамкий комиш. Вони дивились
перед себе у густий вогкий морок. Ноги терпли, мряка покривала одежу
холодною росою, вода затiкала в обув. Очiкування помочi, що мала прибути з
невiдомих вiльних кра┐в та визволити з неволi,- напружувало нерви,
розтягувало без краю час. Почуття дiйсностi втрачалося, усе приймало
незвичайний, казковий характер. Напружене око вбачало у пiтьмi якiсь тiнi,
що снуються в туманi, наближаються, вiддаляються, приймають незвичайнi
розмiри. Часом блимне здаля вогонь i зникне, щоб з'явитись у другому
мiсцi. I знов темно. На рiчцi щось плюснуло... раз, другий... Присяг би,
що то весла одбивають по водi такт, що човни рiжуть хвилю i ось-ось
стукнуть носами в берег... Однак скрiзь тихо... Широка рiчка спокiйно
дрiма║ в легкому туманi, чорне небо безперестанку сi║ росу... Зда║ться, що
ся довга осiння нiч нiколи не скiнчиться... марнi надi┐, даремнi
сподiвання... нiхто не прибуде, нiхто й не дума║ про те, що тут сидять
холоднi, стурбованi люди й, як бога з неба, чекають рятунку... Усе