"Михайло Коцюбинський. Дорогою цiною (Укр.)" - читать интересную книгу автора

як?
- Про мене й Семене...- зiтхнула Соломiя i знялась iз мiсця.
II
Була темна осiння нiч. .Густа мряка чорним запиналом ║днала з небом
спалену сонцем полинину. У долинi, на виднокрузi, сiрiло щось широкою
смугою i розпливалось у пiтьмi.
То був Дунай.
Ще густiший морок виповняв глибокi чортори┐, що збiгали в долину по
схилу прибережного узгiр'я. В однiй з таких яруг, глибоких та покручених
по всiх напрямках весняними водами, на самому днi ворушились люди. То були
втiкачi. Два днi i двi ночi сидiли вони тут у вогкостi й пiтьмi, ховаючись
вiд козачих пiкетiв, розкиданих по лiвому березi Дунаю. Якраз сьогоднi, з
опiвночi, мусили вони прокрастися у прибережнi комишi i там чекати
перевожчикiв iз-за Дунаю.
Було i▒ там чоловiка з тридцять, iз дiтьми, з усяким хатнiм збiжжям, зi
слабими навiть, яких не можна було кинути у чужiй сторонi.
По днi яруги неслося глухе, придушене шемрання. Не то осiннi води
шумiли, збiгаючи у Дунай, не то вiтер бився в заломах провалля. Люди
говорили потиху, сливе пошепки. Якийсь молодий з ноткою сердечностi голос
оповiдав звичайну iсторiю втiкача... "I попавсь я до грека, i зазнав я
неволi ще гiршо┐, як удома. Гнав мене на роботу i вдень i вночi, i годував
гiрш за собаку... Сорочка на менi чорна, заношена, нуяса мене напала,
┐сть... I ходив я, як звiр той лiсовий, та не смiв i словом перечити
хазя┐новi, бо вiн нахвалявся наслати на мене посiпак..."
- Ох-хо! - вирвалось iз чи┐хось грудей i тихою скаргою загинуло в
темному проваллi.
Десь здалеку бринiла, як муха повеснi, притишена пiсня.
- Отче наш... да будеть воля твоя...- молився хтось iз притиском, iз
чуттям.
Хвора жiнка важко дихала i стиха постогнувала. Межи втiкачами були й
Остап iз Соломi║ю. Зазнавши всяких пригод, вони врештi добились до Дунаю i
вкупi з iншими чекали перевозу.
- Ти ще не заснула, Соломi║? - стиха обiзвався Остап.
- Та мало що... Так сон налiг на мене, так налiгКоли б уже швидше
рушати звiдси...
- Ще рано, до пiвночi далеко... Ну й холод - чисто змерз!.. Iване! -
обернувся Остап у другий бiк.- Як дума║ш, не завадив би нам оберемок
бадилля на вогнище? га?
- Падку мiй! Таж то аж наверх лiзти, гей! - жахнулось щось у темрявi
пискливим баб'ячим голосом i кiлька разiв вiдсапнуло, немов корова у
хлiву.
- I куди його посила║ш? Адже вiн на сво┐х коротких ногах не злiзе на
гору,- кинула Соломiя.
- Овва... овва... бозна-що вигадали... я й не на таке лазив...-
образився Iван. I з сими словами стало чутно, як вiн подряпавсь на стрiмку
стiну урвища, важко й часто вiдсапуючи.
- Бач, стара║ться Котигорошок...-промовив хтось iз темряви,- аби
молодиця слово сказала - в пекло полiзе.
За кiлька хвилин оберемок бадилля прудко летiв у провалля, а за ним,
обвалюючи глину i запорошуючи усiм очi, скотився додолу трiумфуючий Iван.