"Iван Кочерга. Алмазне жорно (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Ти вдарив мене, полоненика, з руками в залiзах. I ця дiвчина не плюнула
тобi в лице. Гетьi (Вiдштовху║ гайдукiв). Слухай-но, ясновельможна
княгине! Я знайду тобi твiй алмаз, я не прошу життя на обмiн - нехай
завтра ж зiтнуть менi голову в Коднi - тiльки розв'яжи менi руки, щоб я
мiг плюнути в лице цьому негiдниковi! Ось мiй викуп за тво║ алмазне жорно!

III

Тi║┐ ж хвилини в залу з бокових дверей вбiга║ Стеся i перше нiж устигли
┐й перешкодити, кида║ться на груди Хмарному з криком "Василю". Це молода
гарна дiвчина, в звичайному вбраннi городянки, в гаптованiй перлами
кошулi* (* Кошуля - сорочка.) яку видно з викоту оксамитно┐ сукнi, що
щiльно охоплю║ стан дiвчини. Волосся заплетене в двi коси.

С т е с я. Василю, Василечку, рiдний, коханий, що вони зробили з тобою!
(Гiрко плаче, вся здригаючись, на його грудях).
Д у б р о в с ь к и й (наближа║ться до графа). Дозвольте вам зауважить,
ясновельможний пане, що ваш вчинок ║сть недостойний шляхтича i рицаря.
Порядний чоловiк не дозволить собi бити по лицю зв'язану людину, та ще
удекретовану на смерть. Цей чоловiк завтра умре, i його особа священна.
С т е с я (що прислуха║ться до слiв Дубровського, хутко оберта║ться, не
залишаючи, проте, руки Хмарного, до яко┐ вона пригорнулася перед цим. Але,
почувши останнi слова Дубровського, вона з криком, опанована жахом,
кида║ться до нiг суддi, вхопивши його руку). Нi, нi, ясновельможний пане
суддя, цього не може бути... ви не могли сказати цих страшних слiв... ви
не можете засудити його... скажiть же, що я помилилась... хiба ж вiн може
вмерти? (Вона ревно плаче). Вмерти... вiн... коханий, рiдний... О пане, о
вельможний пане суддя.
Д у б р о в с ь к и й (до гайдукiв, холодно). Пiднiмiть цю дiвчину.

Гайдуки пiдiймають i обережно одводять набiк Стесю, що тiпа║ться в
┐хнiх руках.

Р у ж и н с ь к и й (робить крок до Дубровського i вiдповiда║ згорда,
ухопившись за шпагу). Не вам би вчити мене, пане суддя, - я, граф
Ружинський, забив на вiйнi сотнi ворогiв сво║ю шаблею, - ви ж, пане суддя,
вмi║те вбивати людей тiльки... вашим пером.
Д у б р о в с ь к и й (поважно). Правда, ясновельможний пане, - я
хворий i такий слабий, що навiть золотий пояс не держиться на мо┐м тiлi, i
мою шаблю носить за мною мiй гайдук. Але в ту грiзну годину, коли вогонь
повстання охопив всю Укра┐ну i пан граф сидiв спокiйно в Варшавi, я один
став на оборону наших осель, оборонив Житомир, Бердичiв i Овруч... Я бився
з ними (показу║ на Хмарного) в чистому полi, в рiвному бою, перше як
узятись за перо, щоб стинати ┐м голови. (До гайдукiв). Виведiть злочинця.
Перепрошую, найяснiша княгине. Справи чекають мене. Уклоняюсь вельможнiй
панi. (Уклоня║ться гостям i хоче йти).
С т е с я (побачивши це, знов кида║ться до нiг Дубровському, хапаючи
його руки). Милостi, милостi, мiй ласкавий, мiй ясновельможний пане.
(Цiлу║ йому руки). Вислухайте, тiльки вислухайте мене, - ви ж ма║те волю,
ви можете зробити все, що захочете... О, то благаю ж вас слiзно, закликаю