"Iван Кочерга. Алмазне жорно (Укр.)" - читать интересную книгу автора Б р а г i н с ь к а (пiдводить Лiю до ослона i сiда║ сама рядом). Чи
правда, що ти вмi║ш ворожити? Л i я (хита║ головою). О, нi... Це було тодi, як я була божевiльною... Тодi... Менi здавалось, я бачила те, чого не видно людям... А тепер, коли прокинувся мiй розум, смутнi спогади опанували мою душу i не дають менi чути чужо┐ муки. Б р а г i н с ь к а (зiтха║). Так... у кожного власна мука... Л i я (бере ┐┐ за руку). Але слiпi очi навчили мене дивитись не в лице, а в душу людинi... Зда║ться менi, що й твоя душа схвильована якимось спогадом... Про щось i жахливе... i разом солодке... Б р а г i н с ь к а (здивовано). Ти справдi чарiвниця! Вiдкiля ти зна║ш? Л i я (пригаду║). Стривай... кому це я ворожила... востанн║... тодi, в тiй корчмi!.. (Радiсно). Ах, надумала! Тому молодому музицi, що питав мене, чи побачить вiн дiвчину, що дала йому золотий наперсток. Б р а г i н с ь к а (схоплю║ться, вражена, i вiдступа║, хрестячись). кзус, Марiя! Ти чарiвниця! Ти велика чарiвниця! Л i я (спокiйно, без будь-якого здивування). Так це ти та дiвчина, що дала йому золотий наперсток... (Мрiйно). О, ти повинна бути прекрасною, як зоря... Як королiвна чарiвно┐ казки, бо такою невимовною ласкою, так нiжно й ясно, мов золота струна, дзвенiв його голос, коли вiн говорив про тебе... Б р а г i н с ь к а (забувши свiй страх, знов сiда║ на табурет i бере ┐┐ руку). Ти бачила, ти розмовляла з нимi Ну, то скажи ж, скажи ж мерщiй, який вiн, мiй рицар, мiй коханий, ║диний, що за ним занудьгувало мо║ були з ним iншi рицарi? Може, ти зна║ш, як вiн зветься! Ах! Адже ти не могла його бачити... бо ти ж слiпа. Господи, ║дина людина зустрiла того, кого я шукаю так довго, - i та слiпа. (Жваво). Але ж ти чула, що вiн казав про мене? Л i я. Вiн розмовляв про тебе з такою журбою i ласкою. I хоч не бачила я його лиця, але тiльки в прекрасно┐ людини може бути такий чарiвний, як музика, голос... Б р а г i н с ь к а. Так, так, вiн прекрасний, як мiсяць. Л i я. Вiн казав, що вiддасть життя, щоб тiльки побачити тебе хоч на ║дину хвилину... А що було потiм, - не пам'ятаю... Знаю тiльки, що менi його стало так жаль, бо я зрозумiла тодi, що не принесе йому щастя твiй наперсток... I зараз менi зда║ться, що не його ти коха║ш, а якусь мрiю, що склала твоя душа... Б р а г i н с ь к а (мрiйно). Так... це була чудова мрiя... Л i я. I зараз ти питала про нього не так, як питають про рiдну людину... I зда║ться менi, що зречешся ти його в чорну його годину. Б р а г i н с ь к а (пiдводиться, гордо). Ти сама не розумi║ш, що кажеш. Щоб я зреклась мого збавителя! Та i яка може бути чорна година в мого найяснiшого рицаря? I все ж таки спасибi тобi, що розповiла менi про нього. Прощавай. Я чую, як вони йдуть сюди, я не можу нiкого зараз бачити. (Швидко виходить у дверi праворуч). Л i я (собi пiдводиться). Може, й справдi краще для мене, що я слiпа. (Виходить). |
|
|