"Iван Кочерга. Алмазне жорно (Укр.)" - читать интересную книгу автора

бояться.

Корчмар пода║ горiлку i страву.

Ш е н ч и к. Слухай, шинкарю, як тут у вас з переходом на той бiк? Тут,
бачиш, нашу музику вже чули, хочемо, щоб там послухали.
С к р я г а (хмуро). Музика гучна... далеко чути... (Усмiха║ться). Вiд
Уманi аж до само┐ Варшави...
К о р ч м а р. Не знаю вже, що вам i казати... Я цим не займаюсь.
Небезпечно... але попробувати можна. Посидьте... я спитаю тут одного з
наших. (Вiдходить).

Ш е н ч и к. Що ж, попробу║м, раз козi смерть.
С к р я г а. Бiльш як пiвтора лиха не буде.
Ш е н ч и к. Думка п'║ воду, а одвага мед. (Налива║ чарки). Пий, Iльку,
поки п'║ться. Та чого це ти такий смутний? Лихо менi з такими товаришами.
Ну, що Скряга сумний, то я ще розумiю, шкода козаковi, що мало ляхiв
перебив.
С к р я г а (хмуро). Авжеж мало. Пiвтора лиха!
Ш е н ч и к. А чого тобi сумно, то вже не знаю. Хiба закохався.
I л ь к о. Слухайте, товаришi, хоч i тяжко менi це вам казати, але не
можу я ┐хати з вами на той бiк...
Ш е н ч и к. Як не можеш! То де ж ми вiзьмемо другу скрипку? От тобi й
ма║ш! Та чого ж ти ранiш не казав?
I л ь к о. Давно вже хотiв, та все думав, що переможу себе... з само┐
Вiльшаницi. Слухай, Шенчику. Пам'ята║ш, як ти питав мене, де я взяв той
золотий наперсток, що ти в мене бачив. Я вiдповiв тодi, що знайшов його
тi║┐ ночi, як руйнували замок Калиновича в Яблунцях. Правда, в Яблунцях
дiстався менi той наперсток, тiльки не знайшов я його, а подарувала менi
його чудова, прекрасна, як зоря, панянка за те, що врятував я ┐┐ вiд двох
товаришiв, якi несли ┐┐, роздягнену i злякану, на гвалт, а може й на
згубу. I коли принiс я ┐┐, обгорнувши в свою керею, в безпечне мiсце...
зняла вона цей наперсток iз свого пальця i поцiлувала мене... Хто вона - я
не знаю й досi.
С к р я г а (обурений). Як! Ляшку, панянку, дочку ворогiв наших лютих!
I нiхто не забив тебе, як собаку! От пiвтора лиха!
Ш е н ч и к. Та цить-бо, старий вовгуро. Не все ж гризти, треба колись
i лизнути... Ну, i що ж, що далi?
С к р я г а. Тьфу! (П'║ горiлку). Пiвтора лиха!
I л ь к о. Певно, що це була якась графиня... Знаю тiльки, що зовуть ┐┐
Гельця. I ось цей наперсток (показу║), поцiлунок i солодке, як мед, iм'я -
все, що залишилося менi вiд тi║┐ ночi... Моя керея ще й досi пахне
чудовими пахощами i нiжним дiвочим тiлом, i скрiзь переслiду║ мене цей
чарiвний запах... i не маю я спокою... i тiльки одного бажа║ душа - знов,
хоч на хвилину, побачити ┐┐, тiльки побачити... а потiм хоча б i вмерти.
С к р я г а. От пiвтора лиха! Ну, то йди, дурню, до Стемпковського -
нехай вiн покаже тобi твою цяцю. Звiсно, що не на жовч, а на мед мух
ловлять. Тьфу.

Увiходять пан Прозка i пан Лозка i займають попереднi сво┐ мiсця позаду