"Ольга Кобилянска. В недiлю рано зiлля копала" - читать интересную книгу автора

жiнка. Кинув червоними золотими межи сво┐ люди, нехай зроблять з нею, що
схотять. Уб'ють або викинуть десь. Йому байдуже. Щоб лиш пiмста була, щоб
з очей пiшла. Жива чи мертва - байдуже. Iнакше - до доброго мiж ними не
прийде. А через не┐ вiн свою громаду не кине... щоб ┐┐ не бачити. Значить,
вона_ мусить йому з очей уступитися. Яким способом?.. Все одно. Вона йому
вже байдужа. Хiба б... щоб ┐┐ ще бив... а впрочiм, вона йому байдужа...
Байдужа? При тiй думцi його похмурий погляд, мов злодiй, нечайно
закрався на шатро, де була виновниця, i проникливе впивався в нього.
Байдужа?
Проклята! Зрадила. Його_ зрадила. Першого старшину мiж циганськими
громадами зрадила.
Вкруг нього люди пили i гомонiли. Про Мавру за║дно i про нього. То
║дналися в поглядах, то сперечалися. Тут i там мiшалися i жiнки. Вiн мусив
з ними пити, хоча в його душi щось гiрке горiло, мов руда висохла
смереччина, що, докидувана в огонь, трiщала...
Так i в його грудях горiло. Але при всiм мусив бути.
Востанн║ мусив все зробити. Для себе, для людей i Андронатi, якого люди
дуже шанували.
Нараз рух.
Андронатi впослiдн║ iде кругом i часту║ трунком, розлива║, не щадить нi
краплi, майже кождому перелива║ - а вiдтак притяга║ скрипку.
Врештi ста║ на ноги.
- Люди! - гукнув. - Цимбали, сопiвки в руки, а хто зо мною, то i
скрипку. Мавро! - звернувся до шатра, де була дочка. - Мавро! прощайся з
Раду. Завтра о тiй порi не будеш нашою, - i потягнув смиком. Вiдтак,
схиливши голову низько над скрипкою, неначе учув там в нiй для себе
потайний окремий голос з ┐┐ наказуючого нутра, i - заграв.

Сипав жалем.
Плакали скрипки, дзвенiли цимбали, дрижали сопiлки, а над всiма
царювала одна-однiська струнка Андронатово┐ скрипки. О, та скрипка! Зойком
кидалася, голосом блукаючи, сумом розливалася, мiж циганiв рвалася, а про
Мавру, Раду все оповiдала.
I знов жаль...
Мов нiжна бджiлка жалiлася, дрижала. Металася, впивалася, викликувала
тугу зi смутком i розпливалася горем.
Андронатi грав дойну.
- Мавро! - кричав розпучливо вiд часу до часу, не тямлячнсь з дикого
жалю та притупуючи ногою. - Мавро! - вiн грав, колихаючися всiм тiлом, мов
божевiльний. - Мавро! Твiй батько гра║... Андронатi гра║ впослiдн║ для
тебе мiж циганами; завтра, може, його вже не почу║ш! Мавро!
Раду лежав, обернений лицем до землi, i вiддався лиш одному почуттю.
Зрадила його. Зрадила, i вiн не дiткнеться ┐┐ бiльше, хiба що по-злому.
Уб'║. Iнакше вiн не годен по сво┐й вдачi. Не годен. Не годен. Голос
скрипки вчепився, здавалося, лиш його одного болем розрито┐ i пiмстою
спрагнено┐ душi, i, мов та оса, все наново впивався в не┐, роз'ятрював.
"Бiлу дитину привела, чужого чоловiка, чужого мужчини". Зойком трiпоталася
скрипка, жалiли цимбали: "чужинця якогось..." I вiн в тих думках i з тим
почуттям жалю i завистi сходив неначе з розуму. "Бiлу якусь дитину... в
третiм роцi подружжя з ним... Мавро! Будь проклята за твою зраду, все горе