"Ольга Кобилянска. В недiлю рано зiлля копала" - читать интересную книгу автора

- Чого божеволi║ш? Iди до Маври. Нiхто ┐┐ не смi║ дiткнутися, позавтра
вечором уступиться з-помiж нас, а ти вiдповiда║ш менi за не┐. Я йду i
прийду. Позавтра ввечерi всi тут, як нинi, кругом зберiться - i ждiть,
Андронатi зi злом не верне. Тим часом радьте, хто збере золотi червонi за
Мавру з-помiж вас. Я йду...
I пiшов...

Третього вечора вернув.
Знов кружок циганiв в рiзних позах. Мiж ними Раду. Блiдий i
неспокiйний, як демон. Перед хвилею бився з старою матiр'ю хоро┐ сво║┐
жiнки, що витрутила його з шатра Маври.
Нечувана рiч мiж циганами, щоб жiнка пiдiймала руку на чоловiка, та ще
i мати Маври! Зрадницi то┐!
Але вiн ┐х усiх навчить. Усiх. Старих i молодих. Зрадницю ще i
боронити? Та вiн ┐┐ навчить. Стару i...
...Надiйшов мiж них, як он тут сидiли, Андронатi з скрипкою.
Скрипку вiддав товаришевi - цимбалiстовi, що прийшов враз з ним, а сам
вийняв велику банькувату пляшку з горiвкою i поставив в кружок мiж цигани.
- Пийте щиро, браття! - кликнув. - Пийте i не жалуйте. Нинi Андронатi
проща║ться з сво║ю Маврою, то затямте вечiр! Мавро! - крикнув i гримнув
п'ястуком в груди, - Мавро! - Аз раптового жалю в нього аж голос задрижав.
- Не годна ти, зозуле, ще мiж нас вступити... Та ти там не сама. Коло тебе
мати i всi жiнки вашi, мо┐ брати... Щоб не знала вона, що завтра ┐┐
послiдня днина мiж нами. Але Андронатi (говорив далi, звертаючись знов до
шатра), зозуле, з тобою перед сво┐ми товаришами i тво┐м чоловiком,
старшиною, проща║ться, щоб затямили. - I його голос знову задрижав,
усувався. - До вогню докиньте смереччини, - гукнув, нiби додаючи тим
словом певностi голосовi, - щоб, розпалившись, грав на всю гору свiтлом,
палахкотiв, розказував: Мавра з циганами проща║ться. Пийте i не жалуйте!
Жару роздувайте, полум'я змагайте[6], щоб далеко Мавринiй душi вже вiд
сьогоднi свiтило. Пийте, браття! Пийте, Андронатi-музика просить. Пийте,
не жалуйте. Хто зна║, де опинимось незадовго... i чи Андронатi буде ще мiж
вами. Не стане Маври мiж вами... Не стане i Андронатi бiд... Все... як що
кому судилося, ┐┐ доля гарно укладалася... пийте!!
I ходить Андронатi i просить... налива║, а сам нiби забува║ собi
доливати. Лиш все сльози долонею з очей утира║.
Раду лежав на землi, пiдперши голову на лiкоть, i, затявшись, не
обзивався, мов був сам один-однiський на мiсцi.
Вiн вихилив перший раз по раз горiвки, подано┐ йому Андронатi з
срiбного малого пугарика[7] що переходив з родини в родину, як рiч
незвичайно почитувана, i задумався тепер над Маврою. Був як не при умi. Що
йому тепер з не┐? п┐ серце брехливе. Як ┐┐ брав... впевняла, що любила, а
пiзнiше зрадила його... Та ще й поза громадою. I вже вiн догаду║ться з
ким... Там, в малiм угорськiм мiстi, недалеко пусти, куди вони часом
заходили... i де часто ┐┐ батько скрипкою грошi заробляв, а вона ворожила
i спiвала до скрипки, а часом i гуляла... Там був один молодий боярин, що
за циганську музику грубi грошi сипав... а часом з другими на конi...
попри ┐х шатра вихром в пусту гнав. З ним. Та вiн вже про не┐ не сто┐ть.
Нехай, що вона й гарна, нехай, що найлiпше вмi║ ворожити - хоча така
молода - хоча й дочка славного мiж циганами Андронатi - йому вона вже не