"Ольга Кобилянска. В недiлю рано зiлля копала" - читать интересную книгу автора

не треба. Мавра вiднинi так, як не моя вже. Менi ┐х не треба. Свого хлiба
для себе i для сво║┐ жiнки я найду. - I висунув гордим рухом скрипку
вперед себе, погрозивши п'ястуком до молодшого вiд себе старшини.
- А щеня тво║┐ доньки? - спитав той, випрямовуючись гордо та блиснувши
ненависним оком на неустрашимого тестя. - Менi його не треба. Уб'ю,
затопчу, як гадя!..
- Ним не журися. Я беру його на себе. Воно... - нараз вiн тут урвав.
Мiж ними, нiби мара, виринула з котрогось шатра стара мати Маври. Страшна,
пелехата, з намистом срiбнякiв на грудях, що замерехтiли в мiсячнiм ся║вi.
Виринувши, вона кинулась вiдразу до нiг Раду i Андронатi.
- Простiть Маврi, як згрiшила, не губiть молодо┐, бийте, побивайте, але
жити дайте! - заголосила розпучливим голосом, розпростерши, благаючи,
рамена. - О Мавро, Мавро, що ти нако┐ла? Що тебе постигло? Яким вiтром
ворожим обвiяло? З котро┐ сторони? В долах чи в горах? Мавро, доню моя...
серце мо║... Мавро! - кричала не сво┐м голосом. - А я тебе, доню, в
мiсячнiм свiтлi зiллячком змивала, для тебе чи не кождо┐ ночi добро┐ долi
благала. Дрiбною дитиною я тебе медом годувала, вiд злих очей... доки не
вiддалася... як вiд огню... зберiгала. А прийшов лихий час i з ним твiй
ворог... i ось що... ой, рятуйте, змилуйтеся... хоч кiлька день менi ┐┐
дайте... хоч до пусти... дозвольте довести, потiм вбивайте та й враз зо
мною... - i бухнула головою до землi.
- Уступися, стара! - кликнув Андронатi. - Чого тут прилiзла?.. Щоб
побили? Вже забула? Не числи багато на свою сиву голову. Геть, кажу,
звiдси. Геть з-помiж чоловiкiв, не видиш - рада? Тепер Раду i люди судять.
Скажи послiдн║ слово, поки я сво║_ скажу! - звернувся знов до старшини. -
Позволь Маврi хоч з чотири днi межи нами прожити, та щоб настiльки
пiднялася, аби ┐┐ батько востанн║ мiж вами всiма ┐й заграв. Мiж вами...
попрощав. Вiдтак... хоч... прости, хоч роби, що твоя воля, начальнику. - I
тут, як недавно, з покорою знов схилився.
- Не прощу я Маврi, я ┐┐ бiльше на очi бачити не хочу. Життя мiж нами
не буде! - обiзвався завзято Раду. - Сама завинила...
- Сама... сама... - - пiшов пiвголосний пiдлесливий гомiн вiд циганiв.
- Сама, одна вона!
- Се тво║ послiдн║ слово, Раду? - спитав Андронатi, а стара мати
заголосила наново, заривши руки в сиве волосся.
- Послiдн║.
I знов повторив те саме, що вперше, кинувши жменю червоних золотих об
землю.
- Се перший раз тому...
- Се другий раз тому...
- Се третiй раз тому, хто увiльнить мене яким-будь способом за чотири
днi вiд проклято┐ зрадницi. Чули мо║ слово?
- Чули.
Пiднявся тепер на тi слова з свого мiсця музика Андронатi. Пiднявся i
глянув дивним оком округ себе. Страшний огонь горiв в тих чорних блискучих
очах.
Посунув скрипку пiд паху i сказав:
- Я йду. Позавтра ввечерi верну. Будемо знов разом. Будьте здоровi.
А до жiнки, що з жалю на землi неначе з розуму сходила, нахилившись,
гукнув: