"Ольга Кобилянска. В недiлю рано зiлля копала" - читать интересную книгу автора

блискучих червоних, кинув ┐х, як перед тим сво┐м капелюхом, до землi,
кликнувши:
- Оце перший раз тому...
А повторивши те саме вдруге, кликнув дальше:
- Оце раз другий тому... А оце й раз третiй_ тому, хто усуне менi за
два днi зрадницю з очей, а з нею i ┐┐ бiлу собаку!..
...Мiж циганами зразу затихло, але недовго; потiм заворушилося, мов
бренькiт самих басових струн, а далi шелест листя...
Всi знали, що в них за зраду карано дуже тяжко, але таке не бувало ще
мiж ними нiколи, як се┐ ночi: таке нi.
Скiльки бiйок i розбо┐в не лучалося мiж ними! Скiльки не лучалося, але
щоб оце сам рай станув i наказував усунути свою жiнку, платячи за те самим
чистим золотом, - мiж ними ще не бувало. Отаке могла лиш така завзята, iз
завистi збожеволiла голова, як Радова, придумати.
Не знали в першiй хвилi, що сказати i починати. Занадто несподiвано
захопила ┐х оця дика постанова старшини. Тому мовчали зразу.
Та недовго тривала мовчанка мiж затривоженими циганами. Пiднявся знов
з-помiж них старий батько Андронатi, високий, тонкий, бородатий циган,
перший музика мiж ними, ба навiть i тепер зi скрипкою в руках.
- Пожди, Раду... - сказав, пiдiймаючи руку лукуватим рухом вгору. -
Пожди ти, Раду. Над нами всiма ║ бог, а ми всi його дiти, i бiлi, i
цигани, Раду i Мавра. Ти на ┐┐ долю...
Раду отворив диким прокльоном уста, перериваючи старому, але Андронатi
говорив далi:
- Ти, Раду, був один син у свого батька, старшини в Семиградi, а Мавра
одна дитина в мене, славного музики Андронатi з пусти[5] - i ви побралися.
I тому в мене ти те саме, що Мавра, а Мавра, що ти. Не дам я Мавру усунути
або стратити, як ти оце хочеш, хоча знаю, що нашi звича┐ велять за всяку
зраду чоловiчу чи жiночу гостро судити. Не дав би я i тебе збавити, якби
се хто хоч би i правно зажадав. Будемо Мавру iнакше судити, по-доброму,
людському. Даруй ┐й лише ще днiв три мiж нами, оце просить в тебе для себе
батько Андронатi! - I, сказавши се, вклонився перед молодим ще старшиною.
- Зрадниця вона чiльна, бодай би до рання не дiждала! - вирвалося знов
дико з кипучих грудей роз'яреного мужа.
- Може, й не дочека║, - обiзвався старий Андронатi. - Ти вже надто
наважився на ┐┐ життя. Вiдай, вона вiдiйде навiки сама вiд нас, а золотi
дукачi тво┐ остануться тобi.
- Нехай iде, нехай iде! - пiднялося гомоном мiж циганами. - Сорому нам
наробила. Зараз першим сином, першою дитиною. А що далi буде? Надвiр з
нею, сама собi дорогу указала! - крикнув один голос з гурту. - Надвiр!
- Нi, вбити, щоб i з другим таке не зробила! - сичав Раду. - Вбити!
- За три днi не стане Маври мiж вами, - обiзвався знов Андронатi. - ┐┐
доля порiшена вже самою дитиною, яку ви розшарпали б на куснi, коли б
Мавра й остала мiж нами. Кожде б ┐┐ било. А так... вона уступиться з-помiж
вас i Раду з-перед очей.
- Сам уб'║ш? - обiзвався вдруге один голос з гурту, голос товариша
Андронатi - цимбалiста.
- Сам.
- То бери золотi!
- Нi, вам ┐х лишаю. Годуйтеся ви ними. Ви всi молодшi вiд мене. Менi ┐х