"Ольга Кобилянска. В недiлю рано зiлля копала" - читать интересную книгу автора

стрiй з великими срiбними гудзиками та калаталами, з посрiбленою грубою
палицею в руках, знаком, що вiн старшина оце┐ тут хоч невеличко┐ громади,
повторяв за║дно одно й те саме:
- Вiдки взяла ти його? Але я тебе навчу, хто Раду, покажу, чия ти жiнка
була! - i сiпав бiдну за волосся, що аж стогнала. - Пожди - покажу. До
трьох день не стане тво┐х костей пiд тим шатром, а оце прокляте (i
вказував притiм на дитину) кину аж за третю гору. Ти гадала вийти за мене
i вiдтак навести сором на мене i цiлу мою громаду? Гинь, суко, коли не
знала, яка твоя фортуна[2] i як ма║ поводитися жiнка рая[3]. Ади!! -
грозив. - Ади! якого сина по трьох роках подружжя привела! - i зареготав,
сплюнувши крiзь зуби. - Тiльки твого щастя, що лежиш оце ще межи нами, та
що батьком тво┐м Андронатi,_ а мати найстарша вiком в громадi, а там - i
до трьох день я тебе не терпiв би в сво┐м шатрi, хоча й так, - i, тупнувши
люто ногою та сплюнувши погiрдливо наново, вийшов з шатра...
Вона зарила сво┐ тонкi чорнi пальцi в волосся над низьким сво┐м чолом i
посiпала його слабо. Заразом видобувся тяжкий стогiн болю i жаль з ┐┐
молодих грудей... а далi вмовкла, затулюючи болiсно очi, з яких спливали
гарячi сльози. Срiбнi великi монети, що були вплетенi в ┐┐ чорне волосся,
зсунулися нараз самi по собi низько на чоло i надали ┐┐ чорному, мов з
бронзи темному лицю предивну чарiвну окрасу...

Нiч була лiтня, ясна, спокiйна, i темнi залiсненi гори здiймалися
велетами пiд небеса, а найвищi шпилi немов розпливалися в мiсячнiм ся║вi i
прозорiй нiчнiй мряцi...
Раду станув мiж сво┐ми циганами. Зiбралися лиш самi мужчини, лежали та
сидiли округ великого огню, курячи та гомонячи об тiм, що сталося... Тим
часом жiнки та дiвчата поралися оддалiк коло меншого другого огню,
готовлячи страву та займаючись дiтьми, годуючи та укладаючись з ними до
спочинку, розговорюючись не менше запальчиво над дальшою долею молодо┐ i
гарно┐ Маври, якiй завидували здавна срiбного та золотого намиста, яким
обдарував ┐┐, вибираючи ┐┐ собi за жiнку, старшина Раду, i котра одинока
заробляла найбiльше грошей ворожiнням мiж простим народом i панами; вона
тепер, по трьох роках подружжя, привела тому свойому чоловiковi бiлого
сина з синiми очима!.._ Тьфу!!
Як сказано, Раду станув мiж сво┐ми людьми i кинув ширококрисим
капелюхом об землю, не промовивши нi слова.
- Раду! - обiзвався тут старий Андронатi, батько молодо┐
двадцятилiтньо┐ проступницi. - Раду, що хочеш зробити? Я знаю, що Мавра
винувата, що велить чинити наш звичай за зраду жiнки, та що, як не
укара║мо ми ┐┐ самi, ┐┐ грiх чи може й не гiрше укара║ ┐┐ сам. Укара║ хоч
зараз, а хоч в двадцять рокiв або й пiзнiше, а укарати мусить. Що хочеш
зробити? Мавра винувата. - I з тими словами схилився покiрно перед молодим
старшиною.
Раду не вiдповiв нiчого, але замiсть того розiрвав свiй синiй
спенцер[4] на грудях i здiймив тут з ши┐ малий мiшечок.
- Зробiть мiсце! - гукнув. - I майте бачнiсть!.. Цигани заворушились,
роблячи мовчки мiсце молодому провiдниковi та умощуючись кругом нього
цiкаво i послушно. Тим часом вiн, мов сам цар ночi, потрясав люто i гордо
головою, з яко┐ спадало довге чорне кучеряве волосся на плечi, як ознака
вiльно┐ людини. Далi сягнув рукою в мiшок i, набравши з нього повну жменю