"Ольга Кобилянска. В недiлю рано зiлля копала" - читать интересную книгу автора

зчудування мешканцiв, кiлька день цигани. Не поодиноко, якби хто, може,
думав, а цiлою громадою, що прибула нараз кiлькома возами. Пере┐здячи
багато мiст i сiл, вертаючи в Угорщину, розложилися вони на кiлька день з
сво┐ми шатрами саме тут, недалеко угорсько┐ границi, в сусiдствi гори
Чабаницi, трохи в вiддаленнi вiд самого села.
Мешканцi, хоч i не полохливi з вдачi, затривожилися чимало тими чорними
непрошеними гiстьми. Здавна оповiдано про них речi, якi не викликали
прихильностi до них. Вже сама легенда, що в'язалася з ними, хоч i не всiм
знана, буцiмто ┐х предки не прийняли на вiдпочинок Марi┐, що втiкала з
божим дитятком i Йосифом, чинила з них якихось ворогiв. До того було всiм
звiсно, що цигани мали в рiзних мiсцях гiр сво┐ тайнi кри┐вки i сховки,
звiдки нападали ночами на подорожнiх, ограбовували та вбивали ┐х,
збагачуючись так рiзним добром. Потiм так само загадочно, скоро i потайно,
як з'являлись, зникали. Куди, як i що, - нiхто докладно не знав. Прибувши,
запалювали ночами для повiдомлення громади про свою присутнiсть великi
огнi. Вiдтак по днинi розлазилися селами поодиноко. Тут - по милостиню,
там - розпитуючи, чи нема кiтлiв до поправки, там - збираючи по горах
чудотворне зiлля, там - ворожачи, там - виграваючи на скрипцi або цимбалах
за кусень хлiба або яку стару одежину... там - як сказано - нападали на
подорожнiх, а все з якимось поспiхом, все мов в перелетi.
З'являючись сим разом тут, в оцiм селi пiд горою Чабаницею, просили про
дозвiл задержатися з тиждень. Сього ┐м вiдмовлено, скорочуючи побут
наполовину. В тих кiлькох днях ско┐лася межи ними пригода, що не забулася
так скоро. Прибуло п'ять возiв, прикритих закуреним лахмiттям, будою, з
яких визирали вiдстрашаюче чорнi, пелехатi голови старих i молодих циганок
та дiтей.
Обiч i позад возiв, запряжених кiньми i вiслюками, iшли
цигани-чоловiки, роззираючися блискучим чорним оком цiкаво округ себе.
Як сказано, розложили сво┐ шатра недалеко села й рiки пiд горою
Чабаницею, а зараз з самого вечора розклали великий огонь.
Третьо┐ днини по ┐х при┐здi знявся в однiм з шатрiв гамiр, що не
втихомирявся два днi. Якраз третьо┐ ночi по ┐х при┐здi привела молода
Мавра, жiнка теперiшнього провiдника циганiв на iм'я Раду, на свiт сина.
Батько, побачивши, що дитина напрочуд бiла вдалася, накинувся на нещасливу
матiр з лайкою, погрозою i бiйкою за зраду. Стара мати нещасно┐, задля
свого вiку вiдповiдно до звичаю найбiльше шанована мiж циганами, хоронила
┐┐ диким криком i лайкою, кидаючись вихром мiж нею та Раду, коли тим часом
цигани-чоловiки ставали чи не всi по сторонi зрадженого мужа-старшини:
обезчестила цiлу громаду чисто┐ цигансько┐ кровi вже першим сином, бодай
би до рання не дочекала - гомонiли i проклинали водно за роз'яреним
батьком i проводирем, що кипiв з обиди i жажди за помстою, погрожуючи
за║дно п'ястуком мiж циганами, котрi, зiбравшись коло шатра проступницi,
повторяли, мов з одних уст, слова свойого старшини: "Вже першим сином!.."
- Вiдки взяла ти ту бiлу собаку? - кидався вiд часу до часу Раду до
хоро┐, що майже безпритомно лежала в подушках i лахмiттi на возi, тулячи
та ослонюючи немовля перед диким, блискучим та роз'яреним поглядом мужа,
то знов нiмiючи з остраху перед тим, що могло би кождо┐ хвилi наступити.
Волiла вмерти, як такого дожити. Волiла вмерти, та що з того! Не
отвирала нещасна уст анi на слово, умлiваючи з остраху...
А вiн сам, Раду, старший багато вiд не┐, пристро║ний[1] _в синiй якийсь