"Ольга Кобилянска. В недiлю рано зiлля копала" - читать интересную книгу автора

конi сiм день, прибралася до нього iнакше, хоч вже як його любила i при
доброму настро┐ ласкава була, однак, розлютившись, що раз загадала - не
дарувала.
- Пройдисвiте! - накинулася на нього, коли увiйшов у хату, i не
надумуючись довго, вдарила його широкою долонею по щоцi.
- Пройдисвiте! - гукала по сво┐й скорiй вдачi. - Гада║ш, час божий на
те, щоб його пусто-дурно на конi прогайновувати? Попам'ята║ш ти ту
по┐здку, - кричала, розмахуючись вдруге укарати хлопця. - Попам'ята║ш! -
Та не вспiла се по раз другий вчинити. З хлопцем зробилася така змiна, що
вона здержалася.
Мов гадюкою вколений сам боярин якийсь, опинився Гриць близько коло не┐
i, стиснувши, нiби клiщами, ┐┐ руку, процiдив:
- Я не пройдисвiт, - говорив зi зворушення i обиди погаслим голосом, -
я не пройдисвiт. Я ваш син. А коли випира║теся того, що лиш вихованець, то
не безчестiть. Хлiб ваш дурно не ┐м; як знаю, вiдробляю. А що не роблю
стiльки, скiльки вам захочу║ться, то дайте менi спокiй. Я собi пiду вiд
вас i не верну. На мо║ мiсце приймiть собi наймита, i буде вам лiпше. Менi
не все хочеться робити, тому й не роблю. I робити не буду. Розумi║те? А
пам'ятайте, я не наймит ваш!! Що у вас з'┐в, то вже i вiдробив. - I,
луснувши з неописаною погордою i гнiвом дверми, вийшов. В його рухах i
голосi було стiльки приказуючого i гордого, що господиня вмовкла i
побiлiла. - Тьфу! - сплюнула I хрестилася. - А се що таке? Кого я маю в
хатi? Приймака, боярина чи поповича? Ади який гонор мамi вiддав, дверми
пiд носом, мов жидовi, луснув, i вiн не "пройдисвiт", його не
"безчестiть". Михайле, ви чули? - кликнула в другу хату до господаря,
звiдки й без того висунулася висока, тепер в низьких дверях похилена
постать самого господаря.
- Та чую, - вiдказав вiн. - Та що ж?
- Що? - кричала жiнка, - ви ще пита║те, що? Адiть, за ваш хлiб-сiль
який гонор вiддав.
- Та не дразни-бо його вже стiльки тим "пройдисвiтом" та
"пройдисвiтом". Ти бачиш, вiн вже такий вдався на мiсцi довго не висидить.
То i що з ним вдi║ш? Убити його за те не уб'ю.
- Я його привчу! - вiдкрикувала господиня.
- Ба нi, не привчиш. Я вже без тебе пробував. По-злому - i стiльки на
добре не виходить. Знай, тепер вiн знов кiлька день на очi не покажеться.
Чорт зна║, що в нiм за вдача, але вже такий.
- Вiд родичiв "пройдисвiтiв" - кажу вам, - вчепилася господиня знов
цього.
- Ми його батька-матерi не знали... - боронився чоловiк, що, по правдi,
Гриця дуже любив i перед жiнкою за║дно боронив, хоча сам тайком за
пройдисвiтство набирав, - лише знайшли маленького пiд нашою хатою. Вiн,
може бути, i панська дитина - ми сього не зна║мо. Його яким-небудь словом
не зачiпай, вiн зараз кипить, i вже його борзо не примириш. В мене Гриць
не пройдисвiт.
- А я кажу, що вiн таки пройдисвiтська дитина. Найшли в закуренiм
лахмiттi, дарма що з вузликом золотих червоних.
- Та вже в закуренiм чи нi, а тепер вiн наш. А як вже наш, то не
збиткуй. Бачиш, вiн терпцю не ма║. Ще колись, розлютившись, покине нас.
Господиня вмовкла i здвигнула плечима. Се ┐й нiколи на думку не