"Ольга Кобилянска. В недiлю рано зiлля копала" - читать интересную книгу автора

неправда, господине? - спитала. - А от, - каже, i все якось згорда, мов
про сво║ говорить, - чи┐ полонини найкращi на Чабаницi, як не Iванихи
Дубихи? Чий товар такий гладкий, угодований, як не Iванихи Дубихи? А сама
прекрасна, чорнобрива Тетянка, пристро║на пишно, чи не в Iванихи Дубихи?
- Цить, цить, Мавро! - перебила Iваниха Дубиха, морщачи строго брови,
що не любила пiдхлiбства[11] нi в честь сво║┐ особи, нi свого ма║тку, бо
була скромна, побожна i корилася, як, може, нiхто навiть з убогих в селi,
господу богу, не забуваючи про нього та храм його святий.
- Цить, цить, - каже, - i знай: сходи з колиби, як кажу, коли зможеш, i
щоднини, похарчуй, пороби, що треба, попести Тетянку, а там i вертай. А в
недiлю, свято, як зможу, буду як не густо, то бодай хоч зрiдка з малою в
тебе.
- А як Тетяна виросте, буде вже на вiдданнi, тодi вже хай приходить,
коли сама захоче, - не втерпiла Мавра все-таки докинути.
- Як бог дасть, що так буде, то нехай iде. А тепер не лишу. Знай,
Мавро, - додала з чуттям, майже молячи, - не полонини на Чабаницi, млин
над водою ма║ток_ мiй, а вона одна, вона_ мо║ щастя. Мушу стерегти...
- В дорозi до мене не стрiне ┐┐ нiчого злого, - обiзвалася Мавра знов i
вже смiливiше, - перелетить бiлу стежку вiд млина до гори, до мене, мов
сама та пташка, а в долину пурхне i буде знов у вас.
Iваниха Дубиха усмiхнулася.
- Якось-то буде, Мавро, - сказала ласкаво, - якось-то буде.
Мавра задоволилася - i на тiм скiнчилося...

Чабаниця - висока гора, почасти покрита старинними лiсами, була одною з
тих, на якiй простягалися мiж лiсом найпишнiшi полонини декiлькох багачiв,
а мiж тим i багачки Iванихи Дубихи.
На нiй, особливо з-тi║┐ сторони, по котрiй тяглася бiла стежка, де
зеленiли полонини багачки, саме недалеко ┐┐ шпиля, висадила Чабаниця з
себе бiляву скалу, яку прозвали люди впрост "Бiлим каменем". З-пiд того
"Бiлого каменя" було видно всi сусiднi верхи i лiси, а мiж ними й одне
село, назване Третiвка, що лежало чи не на угорськiй вже границi, i було
справдi, як сусiдили села около себе, з ряду трет║.
Зi схiдно┐ сторони Чабаницi, з яко┐ пiвгодини ходу вiд обiйстя i млина
Iванихи Дубихи, вибiгала в лiс бiла стежечка, що, як сказано ще повище,
обвивала гору Чабаницю i кiнчалася за ┐┐ плечима, злучаючися з одною
широкою дорогою, що провадила в iншi села, а також в Третiвку...
Iдучи тi║ю стежкою вiд млина Дубихи вгору лiсом, з одно┐ сторони попри
┐┐ полонини, а з друго┐ попри глибоку пропасть, де журчав веселий потiк,
що нiколи не висихав, натрапляв мандрiвник трохи оподалiк вiд берега
пропастi, за кiлькома старими смереками колибу-бурдей Iванихи Дубихи.
Бiла стежка, що бiгла попри колибу, обперiзуючи пестливо Чабаницю саме
над яром, не конче спинялася около колиби. А колибi i байдуже було про
стежку, що могла iнодi i непрошеного для не┐ гостя-мандрiвника впровадити
до не┐. Вона стояла, оперта з одно┐ сторони до якогось каменя, чи не ┐┐
великостi, що, здавалося, вiдломився зi шпилю Чабаницi вiд самого
головного "Бiлого каменя" i, скочуючись, опинився остаточно поза бiлою
стежкою над берегом пропастi, становлячи якусь опору для мало┐ колиби. Зi
схiдно┐ сторони зазирала колиба з-пiд смерек в саму пропасть з гучливим
потоком... а там далi почерез не┐ - i на сусiдню залiснену гору. Та ┐┐