"Ольга Кобилянска. В недiлю рано зiлля копала" - читать интересную книгу автора

бiльший вплив на не┐ вiд само┐ матерi. Тому нехай Мавра iде з богом в лiс
над яр, як бажа║, зажива║ там, як хоче, а мало-помалу вiдвикне й дитина
вiд не┐, звернеться, пригорнеться всi║ю душею до одно┐ сво║┐ матерi, як i
повинно бути, чого вона в душi вже давно вижида║.
Тому, може, стане Тетяна й послушнiша без Маври, а то, розпещена нею до
краю, не все пiдда║ться бажанням i приказам поважно┐ матерi. Тетяна хоче
щось мати, а коли Iваниха не на все дозволя║, вона летить, розжалiвшися,
до Маври i рида║, захлипуючися гiркими сльозами. Тодi Мавра утира║ замiсть
всього бiлесеньке заплакане личко, i як вже не зараз, то бодай пiзнiше
вдоволить тайком дитину. Так у всiм i всюди. Поки що Тетяна великих бажань
не мала, але й тi не все було добре сповняти...
Мавра i сповiдниця i дорадниця дитини, i коли б не Iваниха зi сво┐м
поважним тверезим розумом. Мавра перевернула би дитину зовсiм на свiй бiк.
Але Iваниха, хоч як пропадала за сво║ю однiською дитиною, хоч як
обтяжена працею свого господарства, для Тетяни i Маври мала все сво┐ очi,
свiй час i глядiла проникливим зором на вiдносини мiж нянею й дитиною. Чи
на добре може вийти таке колись дiвчинi, як звикне у всiм знати лиш одну
свою волю?
Певно, що нi.
Отак роздумувала Iваниха Дубиха - а врештi i обiзвалася:
- Не моя сила, Мавро, тебе при собi держати, як в тебе думки ось куди
линуть. Iди з богом на Чабаницю в колибу та i заживай там по душi. Сходи в
долину до мене по харч, поможи дещо в господарствi, а там i вертай. Але
знай, - додала строго i поважно, - дитину до тебе на гору саму не пущу.
Вона в мене одна. Вона в мене все. Схочеш побачити, зiйди - поглянь. А
саму не пущу.
- Бо┐теся, що я вкраду ┐┐ вам? - спитала гiрко Мавра, i ┐┐ очi засiяли
самим смутком образи. - Не бiйтеся, i в мене вона все i всiм на сiм свiтi.
Я ┐┐ вам не вкраду.
- Ти ┐┐ любиш, Мавро, але й я ┐┐ люблю. Дитина мiж нами за║дно
хита║ться. Ти ┐┐ надто розпестила. Що я забороняю, то ти дозволя║ш. То не
добре; i зна║ш, задля того був не раз мiж нами гнiв, були сльози. Вона
хоча ще дитина, а вже iншо┐ волi не зна║, як сво║┐. Сьому треба кiнець
поставити. Пiд мо┐ми очима воно ще сяк-так уходило, але, застрягши раз в
тебе на горi, скiльки менi з не┐ остане? Стiльки хiба, що буде називатися
мо║ю донькою.
Мавра не вiдповiла зараз, лиш обтерла мовчки долонею очi i сплюнула.
- Ви-бо хочете, щоб у не┐ був уже такий розум, як у вас, - обiзвалася,
- побожний та строгий, що борони господи! А ┐й ще що? Метелик, пташка, та
й стiльки. Най гра║ться, най раду║ться. Най смi║ться, спiва║, нехай добро
зазна║... поки може, i в мами в сонцi най купа║ться...
- Я знаю, що вона ще дитина, - вiдмовляла Iваниха Дубиха з попередньою
повагою. - Але час вже тим перестати бути. Досi була вона твоя, Мавро, -
додала. - Ти годувала ┐┐ казками, спiвами, забавками та всякою всячиною
набивала голову, буцiм вона чисто боярська дитина. А тепер нехай ,до працi
береться. Вона лiпше тямить тво┐ пiснi i казки, як молитви, що ┐┐ вчу
щовечора i щоранку.
В Мавриних чорних пишних очах заблистiло гордо, i вона усмiхнулася. - Я
ж бо й оповiдала ┐й найкращi казки, якi лиш знала, учила найкращих пiсень.
А що вона в мене те саме, що й боярська дитина - то правда. А може,