"Ольга Кобилянска. В недiлю рано зiлля копала" - читать интересную книгу автора

се вже за вас i за мою доньку. "Обсипу║ш ти добре, - питають, - хату
Дубихи циганським зiллям, щоб багачi навiдувалися до ┐┐ доньки вже
вiдтепер? Вона вже нiвроку, ади - пiдроста║". А другий каже: "Та де, -
каже, - пiдсипу║. Якби сього вмiла, сама й собi б наворожила, аби при┐хав
чорний з шатра, бодай на старiй мiтлi, i засватав, бо ади, вже посивiла,
дарма що очима свiтить, як чорний кiт з-пiд печi".
- От таке, господине-мамцю, зачуваю я сотки разiв вiд людей - i чим
рiк, то все бiльше. Не годна вже бiльше... А й вам неслава, що таке
верзуть про ту, що живе в вашiй хатi, що вашу Тетянку вибавила й дозира║.
Нехай я уступлюся з хати, вони самi замовкнуть.
Iваниха розсердилася. Вона не довiряла цiлком циганцi, про яку знала,
що в не┐ був хитрий розум i язик на мiсцi i вона вiдтинала кождому, хто
посмiв ┐┐ прикрим словом подразнити, гiрше, як оса.
- Я тобi не вiрю, Мавро, - говорила, бажаючи тим способом вивiдатися
правдиву причину постанови пiстунки сво║┐ дитини. - Не вiрю я, Мавро. В
тебе iнша причина, що хочеш нас покинути. Мене i мою дитину. Лiпше скажи
правду i не крути. Ти, мабуть, змовилася з деякими циганами пiд час тво┐х
мандрiвок i хочеш вертати назад в Угорщину. Чи не так?
Мавра заперечила. Не до сво┐х людей вона хотiла. Як не вiднайшла досi
батька-матерi, дитини, ба навiть i чоловiка-ворога та iнших людей -
вiдтепер не найде, i ┐й вже байдуже. Вона не до сво┐х людей хоче, що
викинули ┐┐, молоду, як звiрюку з-помiж себе, знiвечили долю, - а спокою
вона хоче i вiдтепер зажити по ┐хньому звичаю. Ось що.
- Та як се? - зчудувалася знов Iваниха Дубиха, що нiколи не зачувала
подiбно┐ думки з уст Маври.
- Та ось так, - була вiдповiдь. Тут вона одна лиш циганка на все село,
на всю гору Чабаницю, а зда║ться, i поза Чабаницею, на всю околицю.
Iванисi Дубисi не треба бiльше ┐┐ до Тетянки, бо Тетяна за два, за три
роки буде доросла i стане дiвочити - отже, ┐й, Маврi, iншо┐ роботи треба,
як годиться справедливiй циганцi.
- Та яко┐ ж роботи? - спитала знов Iваниха Дубиха. Чи не береться вона
сама до роботи, яка ┐й найбiльше по вподобi? Хто коли був годен
присилувати ┐┐ до того, чого не хотiла або не хотiла робити. Лягала проти
сонця i вигрiвалася, щоб лиш не робити того, що не любила, або дитинi
казками голову набивала. А зимою лiзла на пiч, впевняючи всiх, що хора, -
то i хто ж коли силував ┐┐ до чого?
- Се правда, - дала вона вiдповiдь неначе якось болiсно. Тут не
силувано ┐┐ нiчим. Тому-то й вертала вона сюди завше назад, мов до сво║┐
рiднi, дарма що тут не цигани. Але вiдтепер хоче вона вже проживати на
самотi. Геть сама. Он там, на Чабаницi. Там сто┐ть порожнiй бурдей-колиба,
над самим яром-пропастю, що в нiм проживали iнодi за життя самого
господаря лiтом або зимою його чабани. Тепер та полонина, що до не┐
належав колись бурдей, спродана, а бурдей, нiким не замешканий, все ще
належить до Iванихи Дубихи. Ту колибу просить вона вiд господинi для себе
i хоче туди назавше переселитися. А коли вже господиня вдоволить ┐┐ волю i
не прогнiва║ться, то вона скаже ┐й по правдi, що хоче там займатись
ворожiнням. Там на Чабаницi рiзне-прерiзне чудотворне зiлля - лихе i добре
- як кому що треба, яким вона вже не одного не раз i тут, за плечима
господинi, на ноги поставила i добре вчинила. Там буде вона його збирати,
сушити, i кому чого треба, давати, спродавати, i так буде жити. Вона зна║