"Ольга Кобилянска. В недiлю рано зiлля копала" - читать интересную книгу автора

деревах, камiнню при дорозi i т. п.
Вона мусить iти, щось не да║ ┐й спокою. Не пiде - занедужа║ з туги,
суму... Чу║, що хора з того, мусить iти... чого ┐й сидiти?
Пiде.
- За Раду хоче, щоб побив добре? - пита║ сухо Iваниха Дубиха i проника║
циганку, яка мовчки слуха║, очима.
- Та нехай, не боюся. А не найду, не стрiну нiкого, вернуся. Окрiм вас,
панi (так звала Iваниху Дубиху, що все в чорному ходила), не маю нiкого в
свiтi.
- А дитину як лиша║ш? - пита║ Iваниха i вказу║ на малу Тетянку, що таки
вешта║ться i собi поважно мiж обома жiнками, мов розумi║, що ┐┐ пiстунка
вiдходить чи не назавше вiд не┐.
- Ой! - зойкнула Мавра, розридавшись вголос. - Ой, не обтяжайте ще
гiрше бiдне серце Маврине.
Одначе успоко┐вшись по недовгiм часi, iшла. Люди, бачачи ┐┐ на вiдходi
з торбами, переповненими якимсь зiллям та лахмiттям, смiялися вслiд за
нею.
- А он, - ругалися, - Мавра йде вже знов у свiт. Iде шукати
цигана-пару, ┐┐ одно┐ замало в селi. У вдовицi обгорнув ┐┐ сум.
Вона вiд'┐далася гiркими прокльонами, сиплючи при тiм iскрами погорди з
чудових сво┐х чорних i сумних очей, i йшла.
Вертаючи по кiлькох мiсяцях, а iнодi i по роцi, по таких мандрiвках
нараз пiд Чабаницю, втомлена i розчарована, ридала неповздержно з утiхи,
побачивши пiдрослу пiд ┐┐ неприсутнiсть Тетянку, яка тiшилася нею бiльше,
якби самою матiр'ю. А Iванисi Дубисi падала знов до нiг, як при вiдходi,
i, цiлуючи ┐┐ колiна, молила:
- Приймiть мене знов до Тетянки, славна господине! Менi було вас
слухати, а не свого циганського розуму. Набiдилася лише мiж чужими,
набралася лайок, упокорень, ругань i знов повернула, не подибавши нiкого.
Нi батька-матерi, нi про дитину не чула, нi про сво┐х людей не
розвiдалася, нi про самого Раду - лише стiльки, що межи чужими людьми
чудотворним зiллям торгувала... i то тут, то там поворожила... i от
гостинця вам та душечцi сво┐й принесла. - При тих словах ставила
якi-небудь звичайнi лакiтки, якi любила сама пристрасно ┐сти, перед
поважну Iваниху Дубиху i ┐┐ малу доньку.
В кiлька рокiв по послiднiй мандрiвцi в свiт, саме як Тетянцi йшло на
дванадцятий рiк, станула Мавра одного разу перед Iваниху Дубиху з просьбою
дозволити ┐й вiдокремитися вiд не┐ i замешкати деiнде.
Iваниха Дубиха зчудувалася.
- Ви добрi для мене, мамцю-господине, - поясняла. - Ви i ваша голубка
дорога, але сiльськi люди... вже надто допiкають, глузують тут в вашiм
млинi з мене. - I з тими словами розплакалася на добре.
- Як-то глузують? - спитала Iваниха, знаючи добре, що з бiдно┐
нещасливо┐ глузували iнодi селяни, особливо чужi в млинi.
- Та як же, не зна║те, мабуть, i самi? - вiдказувала роздразнено Мавра,
закурюючи свою люльку та пакаючи з не┐ голосно, причiм набирала вiдваги
опиратися iнодi навiть i самiй Iванисi Дубисi. - Все, котрий зайде, -
мовляла, - на ваше обiйстя, поглузу║ з мене. "А ще довго будеш, - кажуть
примiвками, - муку в млинi молоти? Довго ще чорними очима колеса
обертати?" Побий ┐х сила божа, - закляла. - Або знов, що найгiрше жаль, бо