"Ольга Кобилянска. В недiлю рано зiлля копала" - читать интересную книгу автора

а коло однiсько┐ ┐┐ дитини, над якою дрижить, яка становить тепер одиноке
┐┐ щастя, треба ┐й все когось мати. Мавра, обезсилена, не годна тяжко
робити, вiдшукувати людей сво┐х теж тепер не в силi, тож нехай, - казала
циганцi, - остане в не┐, доки хоче, а тут, де рiзнi люди приходять, може,
й за дитину свою що вчу║, розвiда║ться. А може, вернуть ще й ┐┐ люди - по
не┐, то тут, у млинi, вона найскорше зачу║ про те.
Мавра послухала. Зосталася.
Однак не довго видержала в тихiй вдовичинiй хатi пiд горою Чабаницею.
Сидiла, доки до сил не прийшла, але подужавши, кинулася в околицю сво║┐
дитини шукати та розвiдуватися про людей сво┐х. Ходила, блукала тижнями,
мiсяцями, мов голодна та вовчиця, а врештi вернула. Марна, блiда, без
краплi кровi в молодих устах, з понурими смутними очима, i знов зажила в
Iванихи Дубихи.
п┐ люди зникли сво┐м звича║м, як пiд землю пропали, а по дитинi так
само, як i по них, не осталось слiду. Нiхто не знав нiчого. Не знав i не
чув.
I не плакала вже Мавра бiльше. Знала - нiщо не поможе.
Виплакала сльози. Лиш очей сво┐х чудових, що сипали смутком, не
пiдводила нiколи смiливо на людей. Соромно було. Чоловiк, родичi i сво┐
люди викинули з-помiж себе, мов собаку, чужим людям на посмiховисько, а ┐й
самiй на горе.
Та й що могло ще гiрше бути?
Осталась, як здавалося, на все у багачки Iванихи Дубихи i доглядала ┐┐
дитини. А що потрiбувала поживи для розбудженого раз материнського чуття,
тож стала чи не другою матiр'ю для мало┐ Тетянки, бо з часом стала Тетянка
нiби ┐┐ власною дитиною, i вона заспоко┐лася, призабула власну свою
дитину.
Так жила, доглядаючи, розпадаючися над чужою дитиною, аж до хвилини, в
якiй не прокинулася в нiй туга i привичка ┐┐ чудного люду - змiняти вiд
часу до часу мiсцевiсть свого побуту, - забаглося предивною тугою
поволiктися кудись в дальший свiт.
Тодi прощалася з дитиною, заливаючися гiркими сльозами, а Iванисi
кланяючись, з руками, зложеними покiрно на грудях, низько до нiг, цiлувала
┐┐ колiна i руки i йшла. Iваниха Дубиха, що звикла до не┐, полюбила ┐┐ за
любов i щирiсть для сво║┐ дитини, гнiвалася на не┐... хоча вiдповiдно до
сво║┐ поважно┐ вдачi не словами, а очима i мовчанкою, i не пускала. Як
сказано, вона любила осиротiлу циганку, а по-друге, була ┐й i вдячна за
правдиво материнський догляд за дитиною.
- I куди тобi йти самiй однiй в далекий незнаний свiт? - докоряла. -
Збожеволiла? Не гнiвиш ти бога, покидаючи отак . легко хлiб-сiль,
прив'язаних до себе людей i дитину? Пощо i чого пiдеш... i яким шляхом? Чи
не кара господня се вдруге над тобою?
- Нi, - вiдказувала сумно циганка. Вона мусить iти в свiт. ┐й горить
земля пiд ногами, ┐┐ спокiй неначе в незнану далечину вiд не┐ полинув i
тепер за║дно приманю║ до себе. Вона мусить змiнити мiсце - оправдувалася.
Може, здиба║ батька-матiр, розвiда║ться тепер про них, може, кого хоч
одного з сво┐х тодiшнiх людей побачить, зустрiне. Може, щаслива година
злучить ┐┐ по роках з дитиною, з батьком-матiр'ю, а може, стрiнеться iз
самим Раду... Вона зна║, куди, коли цигани мандрують з Угорщини або
Молдави, а коли вертають. Зна║ ┐х знаки, якi лишають по собi для других по