"Ольга Кобилянска. В недiлю рано зiлля копала" - читать интересную книгу автора

собi... переста║, надслуху║, i знову нова розпука, знов те саме, але - все
дарма.
Дитини нема.
Округ не┐ лиш порозкидане, порозриване ┐┐ лахмiття, густий лiс i шум
дерев.
Ослабши з ридання i розпуки, вона лягла i вмовкла. По ┐┐ блiдiм худiм
лицi з-пiд затулених повiк сунуться гарячi сльози...
От i по всьому. Як обiцяв помститися, так i зробив. Дитину вбив, ┐┐
покинули, i мусить умерти. Сили встати i пiти за ними в не┐ нема, тож
мусить тут лежати i умирати або ждати, аж надiйде, може, хто лiсом. Може,
ще з ┐┐ людей хто. Може, ┐х силомiць вигнали з села... i вони лиш поки що
зоставили ┐┐ тут, а пiзнiше прийдуть I знов заберуть.
Може... Але дитина? Дитина належить до не┐.
Вона лежить i слуха║...
Округи тихо-тихесенько, лиш лiсовий шелест.
Десь нiби гурка║ недалеко млинське колесо... шумить якась рiка... але
господь зна║, де те. Господь зна║, де ще люди.
Вона почина║ знов плакати, знов кликати. Пробу║ встати, та бачить,
ледве вдержу║ться на ногах. Вона ж ще хора. Господи боже, що ┐й робити?
Зсува║ться знов на землю, припада║ лицем до землi i заходиться з
божевiльного плачу, розпуки. Нiчого не чу║, не зна║, лиш один жаль i один
бiль. Вже почина║ i на тiлi палити з якогось внутрiшнього вогню.
Та що вже ┐й по собi, в не┐ нема дитини. Дитини!_
Убили!!
пй темнi║ в очах, в ухах дзвонить, потiм ста║ якось так слабо...
гаряче... глухо... гине.
Нараз хтось шарпа║ ┐┐, пiдносить.
- Не спиш вже, жiнко? Не спи!
Насилу розтулю║ очi, вдивля║ться вперед себе, опам'ятову║ться. Над нею
схилена висока постать яко┐сь немолодо┐ жiнки, мабуть, яко┐сь панi чи
щось, а коло не┐ якiсь люди: жiнки й чоловiки.
Жiнка чи панi в чорно заповитiй головi, сама блiда i худа, дивиться
милосердно на не┐ i говорить:
- Вставай i ходи зi мною. Будеш в мене. Ти хора. Лежала тут бiльше як
добу. Мо┐ люди запровадять тебе помалу до мо║┐ хати.
Мавра все ще добре нiчого не розумi║, але слуха║ i намага║ться встати.
Цiкаво приглядалися присутнi, особливо жiнки, нещасливiй покиненiй, що
лежала, мов пiдстрiлена велика птаха, з чудовими, невимовне смутними, як
нiч чорними очима, а коло не┐ порозкидане лахмiття, якась одiж i мiж ними
тут i там золотi червонi. Сама вона, хоч молода i гарна, та тепер блiда, з
розбурканим довгим чорним волоссям, що розсипалося по плечах та грудях,
майже страшна.
- Де мо┐ люди - цигани? - пита║ слабим голосом з чужим виговором.
- Вiдай, покинули тебе, - поясню║ висока марна жiнка в чорнiй одежi, що
хоче нею заопiкуватися. - Вiдай, покинули тебе.
Мавра отворя║ широко очi, а коло уст задрижало плачем.
- Коли? - пита║.
- Недавно, зда║ться. Межи ними зчинилася бiйка за якусь крадiж, як
розказували, мiж тим поранено одного чоловiка - цимбалiста, а вiдтак,
роздiлившись по сво┐х фiрах, вiд'┐хали вночi, що й нiхто не бачив. Тебе