"Ольга Кобилянска. В недiлю рано зiлля копала" - читать интересную книгу авторасобi... переста║, надслуху║, i знову нова розпука, знов те саме, але - все
дарма. Дитини нема. Округ не┐ лиш порозкидане, порозриване ┐┐ лахмiття, густий лiс i шум дерев. Ослабши з ридання i розпуки, вона лягла i вмовкла. По ┐┐ блiдiм худiм лицi з-пiд затулених повiк сунуться гарячi сльози... От i по всьому. Як обiцяв помститися, так i зробив. Дитину вбив, ┐┐ покинули, i мусить умерти. Сили встати i пiти за ними в не┐ нема, тож мусить тут лежати i умирати або ждати, аж надiйде, може, хто лiсом. Може, ще з ┐┐ людей хто. Може, ┐х силомiць вигнали з села... i вони лиш поки що зоставили ┐┐ тут, а пiзнiше прийдуть I знов заберуть. Може... Але дитина? Дитина належить до не┐. Вона лежить i слуха║... Округи тихо-тихесенько, лиш лiсовий шелест. Десь нiби гурка║ недалеко млинське колесо... шумить якась рiка... але господь зна║, де те. Господь зна║, де ще люди. Вона почина║ знов плакати, знов кликати. Пробу║ встати, та бачить, ледве вдержу║ться на ногах. Вона ж ще хора. Господи боже, що ┐й робити? Зсува║ться знов на землю, припада║ лицем до землi i заходиться з божевiльного плачу, розпуки. Нiчого не чу║, не зна║, лиш один жаль i один бiль. Вже почина║ i на тiлi палити з якогось внутрiшнього вогню. Та що вже ┐й по собi, в не┐ нема дитини. Дитини!_ Убили!! пй темнi║ в очах, в ухах дзвонить, потiм ста║ якось так слабо... Нараз хтось шарпа║ ┐┐, пiдносить. - Не спиш вже, жiнко? Не спи! Насилу розтулю║ очi, вдивля║ться вперед себе, опам'ятову║ться. Над нею схилена висока постать яко┐сь немолодо┐ жiнки, мабуть, яко┐сь панi чи щось, а коло не┐ якiсь люди: жiнки й чоловiки. Жiнка чи панi в чорно заповитiй головi, сама блiда i худа, дивиться милосердно на не┐ i говорить: - Вставай i ходи зi мною. Будеш в мене. Ти хора. Лежала тут бiльше як добу. Мо┐ люди запровадять тебе помалу до мо║┐ хати. Мавра все ще добре нiчого не розумi║, але слуха║ i намага║ться встати. Цiкаво приглядалися присутнi, особливо жiнки, нещасливiй покиненiй, що лежала, мов пiдстрiлена велика птаха, з чудовими, невимовне смутними, як нiч чорними очима, а коло не┐ порозкидане лахмiття, якась одiж i мiж ними тут i там золотi червонi. Сама вона, хоч молода i гарна, та тепер блiда, з розбурканим довгим чорним волоссям, що розсипалося по плечах та грудях, майже страшна. - Де мо┐ люди - цигани? - пита║ слабим голосом з чужим виговором. - Вiдай, покинули тебе, - поясню║ висока марна жiнка в чорнiй одежi, що хоче нею заопiкуватися. - Вiдай, покинули тебе. Мавра отворя║ широко очi, а коло уст задрижало плачем. - Коли? - пита║. - Недавно, зда║ться. Межи ними зчинилася бiйка за якусь крадiж, як розказували, мiж тим поранено одного чоловiка - цимбалiста, а вiдтак, роздiлившись по сво┐х фiрах, вiд'┐хали вночi, що й нiхто не бачив. Тебе |
|
|