"Ольга Кобилянска. В недiлю рано зiлля копала" - читать интересную книгу автораблискавкою по смереках. Тут i там зазирало сонечко золотим ся║вом крiзь
смерекове галуззя - i десь знов недалеко шумiла рiка, а враз з тим шумом розходився i гук млина. Отже, вона десь недалеко якогось млина. Однак чому вона тут сама? Де дiлася ┐┐ мати? Де дiлися вже шатра? Чому вокруг не┐ не чути гомону ┐┐ людей, не чути нi голосу батька, нi лайки i приказiв Раду, нi дзвонення мiдяних кiтлiв, як ┐х направляли, нiчого. Чому се все так? Лиш тишина i тишина, i вона ось тут сама. Що таке сталося? Чи вона покинена? О господи боже! Як се могло статися? Покинена й матiр'ю? - Мамо, мамо! - почала з гарячковим переляком кликати, а ┐┐ волосся пiдносилося дубом. Справдi вона покинена? - Мамо!! - крикнула з невимовним перестрахом i почала плакати. Плачучи вголос, мов мала дитина, кликала то матiр, то батька наперемiну. А не дiждавшися нi батька, нi матерi, змiнилася, раптом мов очi в ┐┐ душi створились. - Се Раду робота, - заплакала вона з неописаним жалем. Вiн ┐┐ викинув з свого шатра i по┐хав. Забрав всiх, батька i матiр, забрав сво┐х людей i, як той вiтер, сво┐м звича║м вночi втiк. Се Раду робота. Вiн обiцяв помститися за "зраду", за "бiлу" дитину I зробив, як сказав. - О-о-о! - заридала бiдна вголос, заривши з розпуки пальцi в волосся, i аж заносилася з плачу. Нараз перестала. Блискавкою пригадалася ┐й ┐┐ дитина, i вона вмовкла. Пiднявшися насилу, почала шукати около себе. Дитини не було. Був збиток всiх ┐┐ речей, повалилася назад. Тепер зрозумiла. Було, як вгадала вiдразу. Раду викинув ┐┐ - i, забравши всiх разом з дитиною i родичами, вiд'┐хав потайки вночi. Почала кричати, кликати. Всiх людей, яких лиш знала. Кликала по iменi. Межи тим за║дно i батька, i матiр, ба навiть i самого Раду. Та дарма. Нiхто не з'являвся. Округ не┐ повторялося одне i те саме. Шум сосен, тишина, самiтнiсть, - а бiльше нiщо. Нiхто i нiщо. На ┐┐ чолi виступають великi краплi поту. А ┐┐ голову пронизала, як перше, одна страшна гадка. Тато, мама, Раду i всi покинули ┐┐ за "зраду", за ┐┐ "бiлу" дитину. Покинули. Мов оце лахмiття, що обтулювало ┐┐, викинули з-помiж себе i забралися. Заридала страшно вголос. Тепер вже все зрозумiла i вiддалася нечуванiй розпуцi. Та тут же знов схаменулася. Але - дитина!.._ Господи, боже милосердний, добрий, де дитина? Забрали? Вкрали? Убили? Що з ┐┐ дитиною зробили? З ┐┐ дорогою дитиною? Наново вибухла плачем. Всею душею, всiм тiлом ридала. Що тепер буде? Де ┐┐ дитина? I в сотний раз перебира║ клунки обiч себе, огляда║ться круг себе, шука║ дитини - i нема ┐┐. Не може ┐┐ нiде знайти. Не поможе ┐й вже плач, не поможе ридання, нiщо вже не поможе, Треба iнакше шукати. - О, се ти, Раду, зробив! - кличе вона, пiдносячи тонкi сво┐ руки розпучливо вгору. - Се ти! Обiцяв убити, як собаку - i убив. Але було вже i Мавру з дитиною убити. А то... - тут вона врива║ раптом i знов впада║ в розпуку. Ри║ в волоссi руками, б'║ться по грудях, термосить одiж на |
|
|