"Ольга Кобилянска. В недiлю рано зiлля копала" - читать интересную книгу автора

блискавкою по смереках. Тут i там зазирало сонечко золотим ся║вом крiзь
смерекове галуззя - i десь знов недалеко шумiла рiка, а враз з тим шумом
розходився i гук млина.
Отже, вона десь недалеко якогось млина.
Однак чому вона тут сама? Де дiлася ┐┐ мати? Де дiлися вже шатра? Чому
вокруг не┐ не чути гомону ┐┐ людей, не чути нi голосу батька, нi лайки i
приказiв Раду, нi дзвонення мiдяних кiтлiв, як ┐х направляли, нiчого. Чому
се все так? Лиш тишина i тишина, i вона ось тут сама.
Що таке сталося?
Чи вона покинена? О господи боже!
Як се могло статися? Покинена й матiр'ю?
- Мамо, мамо! - почала з гарячковим переляком кликати, а ┐┐ волосся
пiдносилося дубом. Справдi вона покинена? - Мамо!! - крикнула з невимовним
перестрахом i почала плакати. Плачучи вголос, мов мала дитина, кликала то
матiр, то батька наперемiну. А не дiждавшися нi батька, нi матерi,
змiнилася, раптом мов очi в ┐┐ душi створились. - Се Раду робота, -
заплакала вона з неописаним жалем. Вiн ┐┐ викинув з свого шатра i по┐хав.
Забрав всiх, батька i матiр, забрав сво┐х людей i, як той вiтер, сво┐м
звича║м вночi втiк. Се Раду робота. Вiн обiцяв помститися за "зраду", за
"бiлу" дитину I зробив, як сказав. - О-о-о! - заридала бiдна вголос,
заривши з розпуки пальцi в волосся, i аж заносилася з плачу.

Нараз перестала.
Блискавкою пригадалася ┐й ┐┐ дитина, i вона вмовкла. Пiднявшися насилу,
почала шукати около себе. Дитини не було. Був збиток всiх ┐┐ речей,
найменшi ┐┐ дрiбнички, але дитини не було. Напiвзiмлiла з остраху,
повалилася назад. Тепер зрозумiла. Було, як вгадала вiдразу. Раду викинув
┐┐ - i, забравши всiх разом з дитиною i родичами, вiд'┐хав потайки вночi.
Почала кричати, кликати. Всiх людей, яких лиш знала. Кликала по iменi.
Межи тим за║дно i батька, i матiр, ба навiть i самого Раду. Та дарма.
Нiхто не з'являвся.
Округ не┐ повторялося одне i те саме. Шум сосен, тишина, самiтнiсть, -
а бiльше нiщо. Нiхто i нiщо.
На ┐┐ чолi виступають великi краплi поту. А ┐┐ голову пронизала, як
перше, одна страшна гадка. Тато, мама, Раду i всi покинули ┐┐ за "зраду",
за ┐┐ "бiлу" дитину. Покинули. Мов оце лахмiття, що обтулювало ┐┐,
викинули з-помiж себе i забралися. Заридала страшно вголос. Тепер вже все
зрозумiла i вiддалася нечуванiй розпуцi. Та тут же знов схаменулася. Але -
дитина!.._ Господи, боже милосердний, добрий, де дитина? Забрали? Вкрали?
Убили? Що з ┐┐ дитиною зробили? З ┐┐ дорогою дитиною?
Наново вибухла плачем.
Всею душею, всiм тiлом ридала.
Що тепер буде? Де ┐┐ дитина? I в сотний раз перебира║ клунки обiч себе,
огляда║ться круг себе, шука║ дитини - i нема ┐┐. Не може ┐┐ нiде знайти.
Не поможе ┐й вже плач, не поможе ридання, нiщо вже не поможе, Треба iнакше
шукати.
- О, се ти, Раду, зробив! - кличе вона, пiдносячи тонкi сво┐ руки
розпучливо вгору. - Се ти! Обiцяв убити, як собаку - i убив. Але було вже
i Мавру з дитиною убити. А то... - тут вона врива║ раптом i знов впада║ в
розпуку. Ри║ в волоссi руками, б'║ться по грудях, термосить одiж на